Домчак: “Не перейшов би в інший український клуб, бо я вихованець “Карпат”

В інтервʼю для Tribuna.com Назар розповів про адаптацію в Чехії та матч проти «канонірів», зустріч на полі з Давідом Раєю, вибір між «Славією» та «Ліллем», серію відбитих пенальті, збірну України, вивчення мов та життя в Празі.

«Коли дізнався про «Арсенал», то спочатку зателефонував не батькам, а тренерам із «Карпат»

– Ви вже декілька місяців у «Славії». Розкажіть, наскільки вдалося адаптуватися до клубу, міста та футбольного середовища?

– Я адаптувався. Вже набагато краще, ніж у перші місяці. Зараз іде вже четвертий чи п’ятий місяць, як я в клубі. Місто дуже красиве, хороше і дуже схоже на рідний Львів – таке ж старовинне та цікаве. Як я кажу своїм близьким та друзям: різниця лише в тому, що тут є річка і місто трохи більше.

– Яким було ваше перше враження саме від «Славії»? Що найбільше відрізняється від того, до чого ви звикли у «Карпатах»?

– Це відчув одразу – набагато вища кваліфікація футболістів. Адже це клуб Ліги чемпіонів, чемпіон Чехії, команда, яка щороку бореться не просто за медалі, а саме за золоті нагороди. Це клуб із менталітетом переможця. Мені дуже сподобалося, я радий опинитися в такому середовищі з кваліфікованим тренерським штабом та сильними гравцями.

– Перший час ви грали за дубль «Славії». Чи обговорювалося це перед підписанням контракту для кращої адаптації? І чи очікували, що так швидко почнете грати за основну команду?

– Наскільки мені відомо, у перші місяці розглядався варіант із можливою орендою, щоб легше адаптуватися до чемпіонату, до людей. Адже тут інакший менталітет, ніж в Україні. Але, дав Бог, своєю працею я показав, що готовий тут і зараз боротися за місце, і так склалося, що залишився у «Славії». А за дубль я грав за власною ініціативою, бо хотів мати ігрову практику – без неї дуже легко втратити те, що здобувалося важкою роботою. Я щодня працював і чекав свого шансу. Дуже радий, що все склалося саме так.

– Перейдемо до останніх новин. Як ви дізналися, що вийдете у стартовому складі на матч Ліги чемпіонів проти «Арсенала»? Якою була перша реакція?

– На сто відсотків я дізнався десь за півтора дня до гри, хоча напередодні перед передматчевим тренуванням уже щось відчував. Був дуже радий, адже це маленька-велика мрія. Емоції були неперевершені! Я був дуже щасливий.

Коли дізнався, то спочатку зателефонував не батькам, а тренерам із «Карпат» – Богдану Шусту та Юрію Шевчуку, а потім уже мамі. Всі були дуже раді, здається, тренери чекали цього навіть більше за мене. І так почав готуватися до гри.

– Чи був серед гравців «Арсенала» хтось, проти кого вам особливо хотілося зіграти?

– Я хочу зіграти проти кожної хорошої команди. Але цікавий факт: воротар «Арсенала» Давід Рая був таким собі футбольним прикладом для тренерів «Карпат». Богдан Романович показував мені, як той діє в різних ситуаціях. Після матчу ми трохи посміялися з цього: вчився-вчився за прикладом, а тепер зіграв проти нього. Рая – дуже хороший хлопець, приємний у спілкуванні. Ми трохи поговорили після гри, побажали один одному удачі й помінялися футболками.

– Саме хотіла запитати, чи підходив хтось після матчу хоча б для короткої розмови?

– На полі ми трохи поспілкувалися з Раєю, а також перекинулися кількома словами з іншими голкіперами «Арсенала», побажали один одному успіхів. А потім – у нас є традиція після кожної гри йти до своїх уболівальників. Після цього зайшли в роздягальню, між собою поспілкувалися, повечеряли та роз’їхалися по домах.

– Ви згадували про роботу з тренерами у «Карпатах», як Раю ставили вам в приклад. Наскільки багато уваги у «Славії» приділяють індивідуальній роботі з воротарями і що нового вдалося почерпнути?

– Тут на голкіперів дивляться немов під мікроскопом. Тренери дуже досвідчені, неодноразово виховували сильних воротарів, а «Славія» загалом відома вмінням якісно готувати й продавати гравців. Вони продавали хороших воротарів. Дуже дякую своїм тренерам з «Карпат», які багато чого мені дали. Зараз мені набагато легше завдяки фундаменту, який заклали тренери в Україні. Усі моменти, легкі та складні, сприймаються набагато легше, ніж якби довелося всьому вчитися зараз.

«Давайте дивитися правді в очі: на мою думку, важко одразу перейти в топклуб і стабільно закріпитися»

– Якщо озирнутися на ваш період у «Карпатах», які ключові уроки ви винесли від роботи з різними тренерами?

– Усе почалося ще з академії, куди я потрапив зовсім юним до Тараса Павліша та Олега Родіна – це люди, які заклали базовий фундамент і з якими я досі спілкуюся як із близькими друзями та товаришами нашої сім’ї. Потім я дуже радий, що потрапив до Богдана та Юрія, які зараз теж є моїми близькими друзями.
Реклама

Дуже вдячний Владиславу Лупашку: якби не він і його віра в мене, можливо, нічого цього зараз не було б. Від кожного фахівця – і від Франа Фернандеса також – береш якісь знання. Повторюся, що кожен тренер – це особистість і в кожного своя ідея, я від кожного почерпнув якусь частку знань. Я дуже люблю слухати та вчитися чомусь новому, адже ти не живеш одним футболом. Ти потребуєш розвитку щодня – і я вважаю, що це найважливіше.

– У «Карпатах» ви запам’яталися серією відбитих пенальті. Чи є у вас якась особлива система підготовки до таких моментів?

– Серія не була – вона триває, вона незавершена! Це результат великої роботи з тренерами, але деталі я розкривати не буду. Звісно, ми жартували з Юрієм Степановичем: здається, просто стаєш у ворота і ловиш пенальті, але за цим стоїть величезний обсяг підготовки, щоб у потрібний момент спрацювати правильно.

– Чи стежите зараз за виступами «Карпат» і чи підтримуєте зв’язок із колишніми партнерами по команді?

– Так, намагаюся дивитися кожен матч, адже це не чужий для мене клуб. Підтримую стосунки з Ромчиком Мисаком, Денисом Мірошниченком, Чачуа. Мама колись жартувала, що я дружу з тими, хто мені вже в брати старші годиться, але мені дуже комфортно з ними спілкуватися, і я щасливий мати таких товаришів.

– Перед переходом у «Славію» до вас проявляли інтерес й інші клуби. Ви самі якось згадували за французький «Лілль». Що стало вирішальним на користь чеської команди?

– Давайте дивитися правді в очі: на мою думку, важко одразу перейти в топклуб і стабільно закріпитися, адаптуватися до європейського футболу. Окрім цього, «Славія» підготувала дуже хороший і цікавий план розвитку, який сподобався і мені, і моїм близьким. «Славія» для мене якось одразу виглядала кращим варіантом. Клуб є чемпіоном країни. Команда, яка завжди хоче перемагати, здобувати медалі. Це було досить вагомим фактором.

Також важливу роль відіграли тренери голкіперів та спортивний директор, які зі мною поспілкувались і все розповіли. Окрім цього, я прочитав, що клуб добре працює з молоддю – вони не затримують гравців, якщо є хороша пропозиція і всі сторони задоволені.

– А що саме було у цьому плані розвитку? Чи можете поділитися?

– У плані розвитку? Це… чесно кажучи, вже не дуже конкретно пам’ятаю всі деталі, але якщо загалом, то це елементарні речі: важка праця завжди оцінюється і винагороджується. Це було ключовим – ти робиш певний крок, щоб згодом зробити набагато вищий крок у своїй кар’єрі.

– Чи були у вас пропозиції від українських клубів? Якщо так, чи розглядали їх?

– Чесно кажучи, я не знаю. Особливо не зациклювався на цьому, бо повністю сконцентрований на одному – тренуваннях та іграх. У мене є люди, які займаються питанням поза полем, бо вважаю, що кожен має виконувати свою роботу. Але я й не дізнавався, і мені це вже було нецікаво. Вважаю, що якби я вибирав, то точно б не розглядав інший український клуб, бо я вихованець Львова, вихованець футбольного клубу «Карпати». Думаю, я б краще залишився у Львові і розвивався далі. Але я дуже радий, що була пропозиція з Європи, з хорошого клубу, і що все сталося саме так.

«Я просто працюю, граю і показую результат, а час прийде – і я буду дуже радий долучитися до головної команди країни»

– В Україні завжди було і є багато талановитих воротарів. Як оцінюєте нинішню конкуренцію за місце в національній збірній?

– Це просто супер! Українська школа голкіперів зараз дуже популярна, багато кваліфікованих воротарів грають як в Україні, так і в Європі. Це добре для мене. Конкуренція робить тебе сильнішим. Коли її немає, ти знаєш, що все одно гратимеш, і можеш знизити вимоги до себе. Класно, що є конкуренція.

– Чи спілкувалися ви з представниками дорослої збірної? Чи знаєте ви, що за вашим прогресом слідкують?

– Так, спілкувався. Знаю, що слідкують за багатьма футболістами. Я просто працюю, граю і показую результат, а час прийде – і я буду дуже радий долучитися до головної команди країни. Це дитяча мрія, і я тільки за.

– Наскільки зараз для вас є близькою ця мета зіграти за національну збірну?

– Я просто працюю і чекаю моменту. Щоб усе склалося так, як має скластися.

– Хочеться поговорити також про ваше позафутбольне життя. Ще в «Карпатах» ви розповідали, що вчите іспанську. Чи продовжуєте вчити мови й наскільки це допомагає в адаптації за кордоном?

– Так, я вивчав іспанську, але зараз трішки взяв паузу, бо вчу чеську. Трохи важко, бо я також вчу англійську. Коли спілкуюсь з викладачкою англійської, в голові плутаються слова. Зараз мені важливіше вивчити чеську, ніж іспанську. Хоча іспанською я теж хотів би говорити. Взагалі вважаю, що вчити мови класно, бо ти розвиваєшся. Ніхто не знає, куди тебе завтра приведе життя. Знаючи іспанську, наприклад, можна легко говорити з португальцями чи бразильцями.

– Ви якось згадували про свою любов до читання. Чи читаєте зараз і що з останнього цікавого прочитали?

– Так, стараюся читати. Зараз читаю книжку про психологію – «Сила підсвідомості», її мені порадив Богдан Шуст. Це класна книга, яку не можна читати швидко, бо не зрозумієш. Її треба читати спокійно, коли є бажання, і повністю усвідомлювати прочитане.

– Як зазвичай проводите вільний час у Празі поза матчами?

– У Празі? Та особливо ніяк. Зараз такий графік, що дуже мало вільного часу – ми в роз’їздах, ігри кожний третій-четвертий день. А у вільний час… до мене приїздила сестра з сином, мама, дівчина зі мною живе. Так і проводили час разом.

– У дитинстві ви пробували себе на різних позиціях і зрештою стали воротарем. Чи допомагає зараз те, що ви грали на інших позиціях?

– Думаю, що так. Хоч я й не грав довго на кожній позиції, але ви правильно говорите, це дає певне розуміння на полі. Це великий плюс, який дуже допоміг мені у грі ногами. Бо давайте відверто: в той час не так звертали увагу на гру ногами, як зараз.

– До речі, про гру ногами: при Владиславу Лупашку вам доводилося багато грати ногами. Що скажете про його нестандартний тренерський підхід?

– При Владиславу Вікторовичу було прям багато нового. У деякі моменти це було важко зрозуміти воротарю, але це безцінний досвід. Моє розуміння гри та техніко-тактичний підхід дуже сильно апгрейднулися, і я радий, що попрацював із таким кваліфікованим тренером. А з Франом Фернандесом ми працювали лише пів року – ситуація була трохи іншою, але тренер теж хотів, щоб команда грала на м’ячі, і я радий, що міг допомагати у складних моментах.

– А чи є у вас воротар — футбольний ідол, на якого ви орієнтувалися в розвитку?

– У мене ніколи не було одного кумира. Кожен голкіпер має якусь свою сильну сторону. Але пам’ятаю, як ми грали з «Фенербахче» в Туреччині, виходили на розминку, і з’явився Едерсон. Я колись дуже ним марив, дивився як на картинку, а тут виходиш проти нього на поле – це незабутньо!

Едерсон показав справжню революцію: він довів за Пепа Гвардіоли, що голкіпер може надзвичайно допомагати команді в складні моменти. Я пам’ятаю цікавий факт, коли журналісти запитали Гвардіолу на пресконференції, чому саме Едерсон. А він відповів, що Едерсон – це той гравець, який у певний момент може й не виручити, але допоможе команді забити набагато більше голів і створити більше небезпеки біля воріт противника. Це дуже хороший, кваліфікований гравець. А зараз – якщо брати суто позиційно – це техніко-тактичний, дуже розумний голкіпер. Це перший. Другий – Донарумма зараз дуже хороший у грі на лінії воріт, у нього чудова реакція. Ну і, звісно, мені дуже сподобався Буффон – це легенда, про яку теж можна говорити багато. У кожного воротаря є якась своя сильна сторона.

– Розкажіть, про що ви зараз мрієте?

– Мрію, як і всі українці, щоб закінчилася війна в Україні. Я спілкуюся з багатьма людьми вдома, читаю новини – це дуже небезпечно. Спочатку люди в Чехії та в моєму клубі навіть не думали, що там таке твориться. А коли показуєш їм, розповідаєш, вони починають питати про сім’ю, про ситуацію. Був цікавий момент: сидимо в сауні після гри, і хтось питає, як там футбол в Україні, де ми граємо – у Словаччині чи в Польщі? Кажу: «Ні, грають в Україні». Вони шоковані: як так, по новинах одне. Ти їм розповідаєш, а вони не можуть зрозуміти, що матчі можуть тривати по 5-6 годин?

– А про що мрієте для себе?

– Для себе? Мрії дуже великі, але треба йти поступово. Хай вони поки залишаться зі мною, а я сподіваюся, що найближчим часом усі побачать, про що я мрію.