Калеро: “Я прийшов сюди з бажанням віддати команді все, що можу”
Тернопіль, російська атака, вивчення мови
– Коли тебе представляли у якості гравця “Карпат” і ти звернувся у голосовому повідомленні до вболівальників, дехто казав, що ти досить добре розмовляєш українською. Наскільки добре ти її знаєш?
– Раніше я протягом 12 років перебував у стосунках з дівчиною з України, а саме з Тернополя. Вона трохи познайомила мене з українською культурою, мовою та навчила деяких слів. Звичайно, я не можу вільно й добре розмовляти українською, але є слова, які, як мені здається, я вимовляю досить непогано. Тож потрібно просто й надалі вдосконалюватися в цьому.
– Що ти знав про Україну? Чи приїжджав сюди протягом цих 12 років, можливо, бував у Тернополі?
– У мене не було можливості приїхати. Ми планували подорож у 2020 році й хотіли влаштувати невелику мандрівку країною: відвідати столицю – Київ, приїхати сюди, до Львова, а також побувати в Тернополі. Але саме тоді розпочалася пандемія COVID-19. Повітряний простір закрили, футбольні змагання, звичайно, призупинили, а в червні ми повернулися до матчів. Саме тому раніше мені так і не вдалося приїхати сюди.
– Твоя перша ніч в Україні була доволі стресовою: Росія активно атакувала Україну, зокрема Львів. Розкажи про той момент. Чи не виникло в тебе бажання одразу поїхати?
– Це була трохи дивна ніч, адже раніше я ніколи не потрапляв у подібну ситуацію. Якщо чесно, спочатку я навіть не зрозумів, що сталося. Щось почув, перебуваючи в готелі, але не надто багато, оскільки спав. Напередодні я майже всю ніч був у дорозі – подорож тривала приблизно 15-16 годин, тому я дуже втомився.
Наступного дня, коли побачив новини та дізнався, що сталося, звичайно, почав хвилюватися. Переживав не лише я, а й мої рідні: батьки, друзі, двоюрідні брати та сестри – усі люди, яким я небайдужий. Вони також побачили новини й дуже занепокоїлися. Насамперед усі запитували, чи не варто мені повернутися.
Але якщо я вже беру на себе зобов’язання, то дотримуюся свого слова. До приїзду я розмовляв з іспанськими тренерами: Аароном і Франом, яких знав ще з “Алькоркона”. Вони розповіли мені про ситуацію безпосередньо у Львові.
Побачивши новини, я ще раз поговорив із ними. Вони трохи мене заспокоїли й пояснили, що до цього атак тривалий час не було, а подібні випадки у Львові трапляються значно рідше, ніж в інших частинах країни.
Звичайно, це заспокоює та додає впевненості. Я сказав собі: “Я вже ухвалив рішення і зробив крок, щоб приїхати сюди. Одна така ніч не повинна перекреслити все інше й те, що може чекати на мене в майбутньому”. Тому я жодної миті не сумнівався, чи варто продовжувати.
– Коли партнери розмовляють українською, ти вже можеш зрозуміти, про що йдеться?
– Іноді так, іноді – ні. Усе залежить від ситуації та контексту. Буває, що розумієш загальний зміст, хоча не знаєш конкретних слів. А інколи уважно слухаєш і впізнаєш лише окремі слова, але не можеш зрозуміти всього контексту.
Як я вже казав, мені потрібен час, щоб продовжувати навчання, краще все розуміти й розширювати словниковий запас. Наприклад, коли слухаю музику, також починаю впізнавати деякі слова. До того ж я проводжу багато часу з хлопцями в команді. Але, як уже сказав, мені знадобиться ще чимало часу, щоб добре опанувати мову.
Майораль, батько-тренер, “Атлетіко”
– Ти народився в місті Парла. Звідти також родом відомий футболіст Борха Майораль. У вас схожий шлях – ви обидва розпочинали у мадридському “Реалі”. Ви знайомі? І з ким із відомих футболістів ти перетинався в академіях мадридських клубів?
– Важко всіх пригадати, тому що я грав з багатьма футболістами. В академіях дуже велика конкуренція: спочатку гравців багато, постійно приходять нові, але з роками це коло стає дедалі вужчим і пройти далі все складніше.
Якщо говорити конкретно про мій період у мадридському “Реалі”, то, наприклад, я грав із Маркосом Льоренте. Під час перебування в “Атлетіко” перетинався із Саулем, Олівером Торресом і Томасом Парті. Думаю, це найвідоміші футболісти з тих, кого можуть знати люди.
Були й інші гравці, які стали професіоналами та зараз виступають в інших чемпіонатах або в другому дивізіоні Іспанії, але вони не настільки відомі.
Щодо Борхи Майораля, то ми знайомі з дитинства. Навчалися в одній школі. Його брат на кілька років старший за мене, ми також грали разом. Наші батьки знали одне одного, ми багато разів разом ходили до парку, басейну, влаштовували барбекю. Тому з Борхою ми знайомі досить добре.
– “Реал” чи “Атлетіко”? Наскільки складно тобі було обирати між двома принциповими суперниками?
– Це складне запитання. Уся моя сім’я вболіває за мадридський “Атлетіко”, і я також із дитинства був прихильником цього клубу.
Проте коли потрапляєш у професійний футбол, з роками це відчуття поступово слабшає. Тобі вже не настільки важливо, яка саме команда переможе, адже насамперед ти хочеш перемагати сам. Переходячи з одного клубу до іншого, зберігаєш менталітет переможця, прагнення розвиватися та власні амбіції. Через це частково втрачаєш ті вболівальницькі почуття, які мав у дитинстві або міг би мати, якби не був безпосередньо пов’язаний із футболом.
Так склалися обставини, що змалку мені доводилося ухвалювати рішення щодо переходів з однієї команди до іншої. На щастя, в обох клубах я знав деяких футболістів, тому певні рішення не давалися мені надто складно. Ситуація на той момент склалася саме так.
– Твій батько Хуліан Калеро є тренером “Реал Ов’єдо”, раніше багато років допомагав Хулену Лопетегі, працював у штабі Фернандо Єрро у збірній Іспанії. Наскільки сильно він вплинув на те, що ти став професійним футболістом?
– Ми ніколи не дізнаємося, чи став би я футболістом, якби мій батько не був тренером. Є багато професійних футболістів, чиї батьки ніколи не тренували й узагалі не були пов’язані з футболом.
Але насправді його вплив на мене протягом усього життя був величезним – як у футбольному плані, так і у вихованні. Якщо говорити конкретно про футбол, він завжди підтримував мене, висловлював свою думку та намагався щодня допомагати мені ставати кращим. Тому його вплив, безумовно, надзвичайно великий – напевно, більший, ніж на багатьох інших футболістів, чиї батьки не були тренерами.
Його бачення футболу сформувало в мені дуже високу вимогливість до себе. Я прагнув не лише постійно вдосконалюватися, зберігати амбіції та стати професіоналом. Хотілося також довести батькові, що я справді здатний виконувати його настанови, правильно втілювати їх на полі та зробити так, щоб він мною пишався.
– Чи було у вас щось на кшталт сімейного голосування перед переїздом в Україну? Як батько відреагував на твій перехід у “Карпати”?
– Якщо чесно, він дізнався майже в останній момент, тому що все відбулося дуже швидко. Контакт між моїми агентами та клубом, дзвінок Франа – усе сталося протягом двох-трьох днів. Коли ми усвідомили, що відбувається, я вже практично складав валізи, щоб їхати сюди.
Ухваливши рішення, я розповів йому про це. Він висловив свою думку щодо мого переїзду, а я її вислухав, як завжди робив раніше. Але я вже вирішив приїхати сюди незалежно від того, схвалив би він це чи ні.
– Багато років ти провів у структурі “Атлетіко”, навіть був у заявці на єврокубковий матч. Коли ти зрозумів, що тобі не вдасться закріпитися в першій команді й потрібно шукати інший шлях?
– Кожна дитина має мрію. Коли починаєш займатися футболом, мрієш стати гравцем команди, за яку вболіваєш.
Я мав можливість поступово проходити всі вікові категорії мадридського “Атлетіко”. У 16 років уже перебував практично поруч із першою командою, граючи за юнацький склад. Але зробити останній крок до елітного рівня надзвичайно складно, особливо в такому юному віці.
Вимоги в клубі рівня “Атлетіко” дуже високі. Зміни, які Сімеоне приніс до клубу, зробили перехід до першої команди ще складнішим для всіх вихованців академії, адже рівень вимог зріс у декілька разів.
Можливість поїхати разом із першою командою дала мені надію та відчуття, що я стаю дедалі ближчим до своєї мети. Я думав: “Це моя перша поїздка, перший виклик. Сподіваюся, надалі таких можливостей буде більше”.
Але життя та футбол постійно змінюються. Виникають різні ситуації й обставини, і кожен зрештою йде власним шляхом. Звичайно, я сподівався, що після першої поїздки й першого виклику отримаю нові можливості. Проте ніколи не знаєш, куди приведе тебе футбол і яким буде твій шлях до професійного рівня.
Через певні обставини я пройшов інший шлях, не зовсім такий, як хотілося б. Як і будь-який вихованець “Атлетіко”, “Реала”, “Барселони” чи “Вільярреала”, я мріяв безпосередньо потрапити до першої команди свого клубу. Але водночас пишаюся всім шляхом, який подолав.
“Дербі Каунті”, де ла Фуенте, Родрі
– У 19 років ти вирушив до Великої Британії – у “Дербі Каунті” Стіва Макларена. Що дав тобі цей період і чому він був важливим для твого становлення?
– Переїзд до Англії став для мене величезною можливістю. Усі знають, що Англію вважають своєрідною батьківщиною футболу. Думаю, кожен футболіст скористався б нагодою поїхати туди, адже там усе влаштовано зовсім інакше.
Коли отримав цю можливість, ще не міг повністю усвідомити її значення. Але з роками зрозумів, що в Англії подорослішав і як футболіст, і як людина – в усіх можливих аспектах. Саме цей досвід допоміг мені стати тим Іваном, яким я є сьогодні.
Я здобув багато знань і пережив чимало подій, побачив інший погляд на футбол і життя, відмінний від того, до чого звик в Іспанії та конкретно в мадридському “Атлетіко”. Потрапляєш у середовище з іншою філософією, методами роботи та звичаями – і мусиш адаптуватися.
Коли робиш це в такому юному віці, життя змушує тебе дорослішати значно швидше, ніж твої ровесники. Гадаю, цей досвід допоміг мені стати тією людиною та футболістом, яким я є сьогодні.
– Після Англії ти продовжив кар’єру в Нідерландах, у “Спарті” з Роттердама, де починав Дензел Дюмфріс. Чому вирішив перейти туди?
– Нідерланди були для мене дуже хорошою можливістю. Я перейшов туди після “Дербі Каунті” й у 21 або 22 роки отримав шанс грати у найвищому дивізіоні. Це чемпіонат із високою впізнаваністю та хорошою репутацією.
Я подумав, що він може стати для мене своєрідною стартовою платформою або трампліном: я міг добре себе проявити й продовжити розвиватися протягом кар’єри. Саме на цьому ґрунтувалося моє рішення.
Як і у випадку з “Дербі”, з роками розумієш, що все відбувається з певної причини. Весь досвід, який я здобув у молодому віці, допоміг мені стати тим, ким я є сьогодні.
– Ми згадали багатьох відомих гравців, з якими ти ділив роздягальню. Назви трьох найсильніших футболістів, із якими тобі доводилося грати.
– Якщо оцінювати за кар’єрою та досягненнями, я назвав би Маркоса Льоренте і Грімальдо. Також Родрі – він на рік молодший за мене, і ми приблизно в один період грали в мадридському “Атлетіко”. Звичайно, щодо цього можна дискутувати, але якщо враховувати рівень, кар’єру та весь пройдений шлях, то саме Родрі зараз, мабуть, є найвідомішим і найсильнішим із них.
– Мабуть, з найсильнішим тренером немає дискусій. Це Луїс де ла Фуенте?
– Думаю, зараз він є одним із найвідоміших і найкращих, адже йому вдалося створити справжню команду – колектив відданих людей, які рухаються вперед, щиро переймаються спільною справою та досягають надзвичайно важливих і прекрасних результатів для країни.
– Льоренте, Родрі та де ла Фуенте нещодавно стали чемпіонами світу. Чи спілкуєшся ти зараз із кимось із них?
– Ні, практично ні з ким із них не підтримую зв’язок. Як ми вже говорили, кожен пішов своїм шляхом. На щастя, протягом життя зустрічаєш нових людей, хоча водночас втрачаєш контакт з іншими. Тому я нікому з них не розповідав про свій перехід.
Гол збірній України, навички нападника, напис на футболці
– Твій дебют за “Карпати” вийшов майже ідеальним – ти забив у першому матчі. Чи траплялося з тобою щось подібне раніше?
– Так. Щось подібне було в “Дербі”. Це сталося в одному з кубкових турнірів – не пам’ятаю точно, але це був не Кубок Англії, а інший турнір. Я вийшов приблизно на 15 хвилин. Рахунок був 0:0, і десь на 82-85-й хвилині мені вдалося забити. Тому ці дебюти певною мірою схожі.
Звичайно, зараз я приїхав сюди з набагато більшим досвідом і зовсім іншим футбольним багажем. Коли думаєш про дебют у новій команді, завжди хочеш провести його саме так – максимально допомогти команді.
Сам гол – це певною мірою приємний додаток. На моїй позиції іноді виникає більше нагод забити, іноді – менше. На щастя, я скористався своїм шансом. Завдяки цьому весь дебют став ще більш ідеальним.
– У 2012-му році ти грав проти збірної України у кваліфікації до Євро U17. Тоді ти протистояв майбутньому гравцеві “Карпат” Павлу Полегеньку. На сайті УЄФА зазначено, що ти виступав на позиції лівого нападника.
– Пам’ятаю цей матч. Я тоді забив з-за меж штрафного майданчика. Цікаво, що в мене доволі незвична футбольна історія. З дитинства, відколи потрапив до академій “Атлетіко” та “Реала”, я завжди грав на позиції дев’ятки – центрального нападника. Приблизно у 16-17 років почав діяти на позиції лівого вінгера. І лише після повернення до Іспанії, вже в “Ельче”, почав виступати правим захисником.
До того я завжди грав лівого вінгера: у юнацьких командах, у збірній Іспанії різних вікових категорій, в Англії та Нідерландах. Навіть до “Ельче” я прийшов як лівий вінгер, хоча іноді грав і праворуч. Загалом завжди виступав значно ближче до атаки, ніж зараз.
Саме в “Ельче” відбулися ці зміни: я почав грати на позиції захисника й поступово почувався там дедалі комфортніше. Це була позиція, яку я раніше ніколи не вважав своєю, але на ній мені стало зручно, і я почав отримувати задоволення від гри.
Саме на цій позиції мені вдалося закріпитися у професійному футболі. Іноді, озираючись назад, я запитую себе: чи став би професійним футболістом, якби продовжив грати на більш атакувальних позиціях? Не знаю. Можливо, саме цей крок назад на полі допоміг мені стати професійним футболістом.
– На твоїй футболці і у заявці на сайті УПЛ вказано “Іван М.П”. Як розшифровується ця абревіатура?
– Ця абревіатура пов’язана з тим, про що ми вже говорили раніше, – із сімейною темою. Тому я не хотів би детально її обговорювати.
– Як тебе прийняв колектив у “Карпатах”? Як ти почуваєшся в команді? Тут багато іспаномовних гравців, але наскільки добре тобі вдалося влитися в колектив?
– Думаю, у нас дуже класний, відкритий і працьовитий колектив. Я прийшов сюди з амбіціями та бажанням віддати команді все, що можу, а також допомагати партнерам у всіх аспектах, у яких це від мене залежить.
Від першого дня, спираючись на досвід, який здобув упродовж попередніх років, я намагався адаптуватися якомога швидше. І завдяки команді ця адаптація відбулася надзвичайно швидко – буквально однієї миті.
Я дуже вдячний за це. Коли переїжджаєш до іншої країни, така підтримка надзвичайно полегшує перехід. Я відчуваю, що потрапив у роздягальню, де зовсім не здається, що перебуваю лише два чи три тижні. Відчуття таке, ніби я тут уже значно довше.
Багато партнерів – я навіть сказав би, що більшість із них – дуже відкриті. Вони відразу чудово прийняли всіх нас, тому я надзвичайно задоволений.
