Маркевич: “Не пішов би з “Карпат”, якби знав про угоду з “Рухом”

У великому інтерв’ю для “Українського футболу” Мирон Богданович розповів про різні періоди кар’єри у львівському клубі.

– Ні для кого не секрет, що особливе місце у вашому житті займають Карпати.

– Карпати… То моя любов, тому що від 1963 року я не пропускав жодної домашньої гри. Тим більше, що ми переїхали з Привокзальної ближче до стадіону. А коли мене взяли в ту команду, я аж не дихав! Тоді тато сказав, що подзвонив Юст: кликав на завтрашнє тренування мене, Крупея, Михайлюка, Риф’яка. То лише здалеку бачив – а тут в одному автобусі їхав з Габовдою, Броварським, Поточняком, Ліхачовим, Кульчицьким… Я жив тими Карпатами. Тоді, звичайно, не міг уявити, що буду тренувати команду. Але так сталося, що у 1992 році прийняв Карпати, і за рік ми вийшли до фіналу Кубка, потім зайняли 5 місце у чемпіонаті. Зібрав футболістів по області: Гусин, Кардаш, Покладок. Вийшла боєздатна команда.

Все мало б йти тільки вперед, але почалися незрозумілі дії (посміхається). Зараз я вже до того звик. Називаю «львівські футбольні шептуни». Такі тихенькі, але вдувають щось в вуха керівникам. І за 8 років мене декілька разів то звільняли, то назад вертали. Причому звільняли не за результати, адже двічі команда йшла на третьому місці, коли це відбувалося.

– І це робили різні президенти клубу.

– Так, спочатку був Грицюк. Після здобуття бронзи в наступному сезоні ми також йшли третіми після першого кола. І тоді змінився президент. Кирпа, на жаль, поїхав до Києва, а прийшли бандюки з думкою лише про заробіток. Мені відкрито сказали, що хочуть розпродавати команду, і якщо я залишусь з ними, матиму 10 відсотків. Я одразу відмовився та поїхав до Запоріжжя. Згодом з команди пішли 17 гравців…

А за три роки мене до Карпат запросив вже Димінський. Ми були і раніше знайомі, причому я виступав за те, щоб він став президентом клубу ще у 99-му році, але тоді не вийшло. Ми непогано почали чемпіонат, після першого кола йшли на третьому місці. А весну почали з програшу Шахтарю та нічиєї з Дніпром. І пролунав дзвінок: мовляв, заїдь до мене. Вочевидь, справа була після бурхливої ночі, адже ще навіть перегар відчувався. Каже: «Щось мене це не подобається, давай ліпше ми з тобою розпрощаємось». Бурхлива реакція в мене тоді була, чесно кажучи, але вибору не мав: попрощався з командою. Гравці були у шоці, не розуміючи, що відбувається. Команда благополучно у решті матчів програла, добившись лише декількох нічиїх, і з третього місця майже до зони вильоту наблизилася.

Останнє пришестя до Карпат вже за нового президента відбулося. Команда не виконала задачу виходу до Прем’єр-ліги, і покликали мене. Розумів, що для вирішення цього потрібно збирати новий склад. На ходу ми щось зліпили. Після першого кола лідирували, але я відчував: у клубі щось не те. В мене, старого, вже чуйка працює добре, тим більше в Карпатах. За п’ять турів до кінця ми забезпечили вихід до УПЛ, і я прийшов з питанням про підсилення. Але то все затягувалось. За два тижні до початку чемпіонату приїхали лише Адамюк та Мірошніченко. І врешті-решт, розуміючи всю ситуацію навколо, я сам прийшов до Матківського: «Володимир Богданович, я ж вже не хлопчик, тому питань немає – піду». Як я пішов, купили 14 футболістів, а я просив хоча б шість. Не хочу більше на цю тему говорити, але я – старий карпатівець, і буду вболівати за команду. Карпати – то моя любов і мій біль.

– З Матківським ви залишились у добрих стосунках?

– Я йому подякував, прощаючись. В нас не було ніяких затримок із зарплатнею або преміальними. Він збудував класну базу, забезпечував усе для функціонування команди.

До речі, якби я знав, що Козловський домовиться з Карпатами, та з Руха переходитимуть гравці, не пішов би. То ж всі львівські пацани! Я б їх усіх забрав, а з того складу Карпат залишив би 6-7 людей. (Посміхається) Вже дорікав Козловському, що він мені раніше не сказав.

– Після невдалого етапу в Махачкалі ви повернулися знову до Карпат, що стало найбільш неприємним та болючим у всіх сенсах.

– Мене ще дружина попереджала і навіть просила не йти туди, бо буде біда. Відчувала. Але мене дуже сильно вмовляли. Погодився – і знову почалося те ж саме. То затримає зарплатню, то надурить, то сам ніяких футболістів із Сербії привіз… Я ліг до лікарні – мені тиск ніяк збити не могли. За декілька турів до кінця чемпіонату я вже в команді не з’являвся. Мене підлікували, а з клубом ми розійшлися.

– Як же після тієї розмови зі скандалом Димінський до вас звернувся з новою пропозицією про роботу?

– Та він мене буквально батьком називав, вибачався – що тільки не казав, обіцяв. Це вже потім я зрозумів: артист. Коли почалася робота, знову були ті самі проблеми. Я ж кажу, він сам хотів тренувати, але згори керувати, не з лавки.

– Ви з ним не спілкувались, коли потім була історія щодо матчу Металіста з Карпатами?

– Ні. То все було з подачі Суркіса, а він був виконавцем. Суркіс сказав «Фас!» – і все. Минуло вже два роки чи більше, як вони то згадали. Мене тоді призначили тренером збірної, і це все читалося. Адже він не хотів, а на моєму призначенні до збірної наполіг Коломойський. Навіть представляючи мене, Суркіс зробив ніби нотатку: щоправда, нам поступила інформація від Петра Димінського, треба розбиратися. Тоді вже почалася війна між Ярославським та Суркісом: гра у Добромилі, затримка у повітрі нашого рейсу на матч з Динамо, неадекватне суддівство. А я – тренер збірної. І потрібно було обирати. Тож пішов зі збірної.

– А з чого зіпсувалися ваші стосунки з Динамо?

– Хто пам’ятає ті часи, розуміє, що означає обіграти Динамо. Спротиву не повинно було бути. А тут раз з Карпатами ми їх обіграли, вдруге (мова йде про сезон 1997-98). І перед третьою грою до мене приїхав посланець: мовляв, треба програти. Ми зіграли 0:0 (стартовий тур сезону 1998-99). Після гри йшов назустріч хтось з наближених: ну все, вважай, ти вже не працюєш. І мене потім таки прибрали. Не все так просто було тоді у футболі.