Вайда: “Хочу дожити до того моменту, коли “Карпати” гратимуть у єврокубках”
Інтерв’ю Любомира Кузьмяка зі знаменитим голкіпером Карпат 70-х. 11 травня Габору Івановичу виповнилось 82 роки!
“Юст у перерві сварив: “Чому тільки 1:0? Має бути вже 3:0”
– Габоре Івановичу, з якими думками підходите до свого Дня народження?
– Я багато років живу на цьому світі. Насправді 82 – це дуже солідний вік. Але ті роки так швидко пролетіли – я й не помітив. Чим старша людина стає, тим швидше час біжить. З іншого боку, дожити до старості – означає отримати подяку від Бога. Життя дається всім, але до такого віку доживають одиниці.
– Режим має значення?
– Я навіть знайомого бармена у Львові не мав. Ніколи не палив і не пив. У 16 років якось затягнувся цигаркою. Вистачило на усе життя.
– Проте у вас є традиція – дарувати близьким та знайомим домашнє вино.
– Раніше я робив вино з ожини та малини. Обожнював цей процес. Потім знайшов товариша-винороба у Виноградівському районі. Їздив на Закарпаття і привозив собі вина – кілька бочок у підвалі ще зберігаються.
Ігор Кульчицький та Габор Вайда / Фото з архіву
– Лише чотири колишні футболісти Карпат є старшими за вас: Іван Диковець мешкає на Закарпатті, Анатолій Крощенко – у Києві, Євген Власенко – у Харкові, а Ігор Кульчицький – у Львові. Ви були партнером останнього. Спілкуєтеся зараз?
– Бачимося з Ігорем рідше. У нього проблеми з ногами, дім майже не залишає. Навідуюся раз на місяць у гості. Більше спілкуюся з Геннадієм Лихачовим, ми багато років дружимо. Це футболіст від Бога, один із найкращих в історії Карпат, величезний талант. Кульчицький, до речі, теж. Вони створювали значну напругу на лівому фланзі з Лихачовим.
– Праворуч теж була хороша зв’язка?
– Грещак і Броварський! Карпати на початку 70-х використовували цікаву тактику. Три-чотири атаки проводили одним краєм, потім – іншим. Траплялося таке, що після цих кількох випадів фланговий захисник суперника хапався за кутовий прапорець і не розумів, що відбувається. Далі йшов навіс на голову Габовді – і ми вже 1:0 ведемо. Ернест Юст у перерві інколи сварив: “Чому рахунок тільки 1:0? Має бути вже 3:0”.
– Ви прийшли у Карпати 1970-го, коли Габовда видав свій, мабуть, найкращий сезон з 24 голами в Першій лізі.
– І 20 з них головою! Янош – феномен. У грі на другому поверсі навіть Віталій Старухін із Шахтаря не був настільки переконливим. Габовда мав хороший зріст і чудово обирав позицію, грав на випередження. Не забуду його гол у ворота казанського Рубіна. Карпати виграли 6:0, Янош забив двічі. Фінальну крапу Габовда поставив головою після подачі Грещака з лінії штрафного майданчика.
Карпати – СКА Ростов: Вайда, Габовда, Грещак, Кульчицький, Савка, суддя / Фото з архіву
– Дивовижно.
– Роман Покора жартував: “Янку, тобі бутсу треба на голову нашити”. Не забуду, як 1971-го, коли Карпати дебютували у Вищій лізі, ми приймали трьох суперників поспіль на Дружбі: київське Динамо, ростовський СКА і тбіліське Динамо. Здається, перед грою зі СКА Яноша шукав увесь Львів – ніде нема. Привезли на базу в Брюховичі лише о четвертій ранку. “Поставте поруч зі мною ящик кефіру і щоб я вас до обіду не бачив”, – скомандував Габовда. А потім він вийшов, забив свій гол і знову зник. На жаль, це його й загубило.
“Іване, не смій бити братові по воротах!”
– Ви народилися на Закарпатті, як і Габовда. Дитинство було нелегким, адже ви зростали без батька. Що вам розповідали про нього?
– Мене колись навіть “фашистом” називали, адже тато був у німецькій армії. То був кінець війни – 1945-й. Насправді тато не воював, працював у банку в Ужгороді. Проте радянській владі цього було достатньо – хтось із сусідів здав батька і його забрали. Більше тата ніхто не бачив. Мама зі мною переїхала у Тячів до дідуся і бабусі по батьковій лінії. Там я й виховувався, школу закінчив. А на серйозному рівні почав грати у Рахові.
– Ви розпочали дуже рано.
– У 13 років. На Великдень наша команда грала матч чемпіонату області у Королеві. Нашого основного воротаря не відпустила дружина – свято ж. Відтак, у склад проти дорослих дядьків поставили мене. Дощ, болото, ми програли 0:3. Нас було на полі восьмеро, тому поєдинок тривав тільки 25 хвилин. Кілька ударів я навіть відбив – це мене загартувало.
Юний Габор Вайда / Фото надане героєм
– Ваш молодший брат Іван теж грав у футбол. Яка його доля?
– Іван молодший за мене на рік, народився після татового зникнення. Брат був дуже талановитим, виконав норматив КМС з настільного тенісу, проте у футбол теж грав. Одного разу ми навіть зустрілися на полі. Я у складі рахівської команди приїхав у Тячів, за який в атаці грав Іван. Мама прийшла на трибуни. Ми виграємо 2:1, брат виходить на поле і невдовзі б’є у “дев’ятку” – нічия. Ще кілька хвилин і він знову забиває мені.
– Якими були емоції матері?
– Переживала за мене і кричала: “Іване, не смій бити братові по воротах!” Після гри наш тренер попросив мене поговорити з Іваном про переїзд у Рахів. Я відмовився і сказав: “Переконуйте його самі”. Відповідь брата була промовистою: “Я не продаюся, гратиму в Тячеві”. На жаль, Івана вже дев’ять років, як немає з нами. Він мешкав у США, потім повернувся в Україну, футболістом не став.
“У матчі з Кайратом Юст навіть зняв мене з поля через це”
– Як ви працювали над тим, щоб розвивати свої воротарські навички?
– Коли я навчався у Лісотехнічній академії у Ленінграді, то поруч з нашим гуртожитком розташовувався парк. Щовечора виходив туди і виконував по 500-600 стрибків, перестрибував через лавки, діставав до гілок дерев. В одному з матчів на Кубок ця стрибучість мене й підвела. У матчі з Паміром із Душанбе нападник пробив з лівого флангу – м’яч пролітав повз ворота. А я вистрибнув, зіграв руками, слизький м’яч не приборкав, а їхній гравець на добиванні виявився першим.
– У вас була особлива фішка, яка не подобалася Юсту – ловити м’яч однією рукою.
– Так, інколи я дозволяв собі це. У матчі з Кайратом він навіть зняв мене з поля через це. Ще раніше, 1969-го, із Зенітом я поїхав в Африку на 20 днів. Ми провели кілька поєдинків проти команд із Замбії, Уганди та Ефіопії. Так от у поєдинку проти ефіопської команди арбітр на нас шалено тиснув. Я вже й пенальті відбив… У другому таймі я вистрибнув і зловив м’яч однією рукою на очах 60 тисяч місцевих уболівальників.
– Рівень суперників був не надто високим?
– Чемпіона Уганди ми, наприклад, обіграли 8:1. Після шостого пропущеного їхній воротар самовільно покинув поле. То була дивна картина. Щодо мене, то у ветеранських матчах я міг м’яч головою відбити – це заводило публіку. Вважаю, що так і має бути у виставкових поєдинках. Шоу!
Вайда ловить однією рукою / Фото з архіву
– У яких рукавицях ви грали?
– Різноманіття особливого не було. Більшість воротарів грали у рукавицях за 3,60 карбованців. Через не дуже якісну шкіру рукавиці після 2-3 тижнів використання ставали дубовими. Я намагався їх розмочувати. Пригадую, як після гри проти Торпедо їхній кіпер Анзор Кавазашвілі показував мені свої рукавиці, з яких стікав піт.
“Гадаю, у Домчака хороше майбутнє”
– Кожен воротар мав свій стиль гри. Кажуть, ви були дуже емоційним. Після одного з матчів навіть суддю поцілували. Як це сталося?
– Це було в Мінську 1973-го. Карпати зіграли внічию з місцевим Динамо. Я помилився, побіг до кутового прапорця, але не встиг – ми пропустили і закінчили 1:1. Федерація боролася з нічийними результатами, тож тогоріч ввела серію післяматчевих пенальті, яка мала визначити переможця. Я у ті часи неправильно під час пенальті поводив себе.
– Чому?
– Я відгадував напрям польоту м’яча. Лише у матчах за ветеранів у поважному віці зрозумів, що помилявся. Воротар повинен мати щонайменше одну ногу на лінії воріт, але може іншою ногою робити крок вперед. Я почав так відбивати – виводив себе зі статичного положення, як стрибун у висоту.
Вайда, Сиров, Поточняк / Фото з архіву
– А що трапилося тоді в Мінську?
– Рахунок в серії рівний – 4:4. Нарешті до позначки підходить Володимир Сахаров, а я загадую собі “вліво і вниз”. Лечу і відбиваю. Поглянув на суддю Юрія Бочарова, котрий з невеликою паузою показує – удар зараховано. Я на радощах побіг до арбітра і поцілував його. Той дістає з кишені жовту картку і каже мені: “Ти чого мене плавиш?” Минає чотири дні – також граємо внічию 1:1 з московським Торпедо.
– Знову пенальті?
– Якщо відбиваю останній пенальті Юрія Смірнова, Карпати виграють. Загадую собі “вправо і вгору” і з “дев’ятки” витягую м’яч. Далі Дніпро і третій тур поспіль 1:1. Щоправда, цього разу в серії пенальті нам не пощастило. Я ногами відбив один удар, але ми програли. Потім у газеті “Футбол-Хокей” оглядач написав: “Хочеться застерегти безумовно талановитого воротаря Вайду від надмірної емоційності”.
– Хто з воротарів Карпат вам подобався найбільше?
– Богдан Стронціцький. Я захоплювався його грою. Щодо мого покоління, то відзначу Олександра Швойницького – технічний, але, можливо, зросту трохи не вистачало. Згодом класно проявив себе Олександр Ракитський, пізніше – Ельхан Расулов. Зараз мені дуже подобається Назар Домчак. Гадаю, у нього хороше майбутнє.
“Сусла о третій ночі запропонував підписати контракт”
– Ви приїхали до Львова 1970-го і стали частиною команди, яка тільки-но виграла Кубок СРСР. Як вас прийняв колектив?
– Дуже тепло. Я не відчув якогось зверхнього ставлення. Віктор Турпак попрощався з командою, тож Карпати потребували нового воротаря: із Зеніта прийшов я, а з львівського СКА – Сашко Швойницький. У попередній команді до мене чудово ставився тренер. Фальян не вірив до останнього у те, що я піду.
Карпати у 1970-му: Габовда, Сарабін, Сиров, Данилюк, Покора, Вайда, Броварський, Лихачов / Фото з архіву
– Пригадуєте, як взагалі виник варіант з Карпатами?
– Після однієї з ігор до мене підійшов чоловік і відрекомендувався: “Я – тренер Карпат Юрій Сусла. Приїхав за тобою”. Ми ж земляки, я пам’ятав його ще з Ужгорода. Моя тітка мешкала неподалік стадіону, тож ми з братом постійно відвідували усі ігри та тренування, у яких брав участь Сусла. Я запитав Юрія Федоровича, де він зупинився. Коли дізнався, що поки ніде, запропонував під’їхати в автобусі Зеніта до мене додому. Сусла залишився у нас на ніч, а о третій ночі поклав на стіл контракт і запропонував його підписати. Я не встояв.
– Через рік Карпати потрапляють у Вищу лігу, де драматично дебютують в Єревані. Ви на поле не вийшли, але запам’ятали цю гру назавжди?
– Безумовно. Пропустили першими, але потім Кульчицький з пенальті зрівняв рахунок. А за три хвилини до кінця вірмени збили Грещака і московський суддя Олександр Табаков вдруге призначив пенальті. Ми грали на старому Республіканському стадіоні – що там творилося! Публіка почала свистіти, але Кульчицький не зважав – поставив м’яч на позначку і готувався виконати удар. Цієї миті гравець Арарата Фурман Абрамян кулаком зацідив Ігорю в обличчя.
– Рефері не відреагував?
– Та де там. Замість Кульчицького пенальті взявся виконувати Тарас Шулятицький. Вірмени попереджали: “Не забивай, бо ні ви, ні ми живими звідси не вийдемо”. Я не знаю чи навмисно Тарас схибив, але у будь-якому разі ми закінчили 1:1. Уболівальники не могли зрозуміти і дивувалися: “Єревану 2750 років, але ще жодного разу в домашньому матчі не призначали два пенальті у наші ворота”. У місті розпочалася справжня революція.
– Наступні два матчі Карпати програли.
– Так – Нефтчі та Кайрату. Хоча я не можу сказати, що Швойницький погано відіграв. У четвертому турі я дебютував за Карпати у Вищій лізі з перемоги – ми обіграли Пахтакор 3:0. Один із м’ячів забив Остап Савка. У нього був сильний удар, але передбачити напрям польоту м’яча – неможливо. То на кутовий, то ще кудись – тільки не у ворота. Коли Савка оформив хет-трик у матчі з Локомотивом, то я йому сказав: “Остапе, будеш забивати й надалі”. Савка відповів: “Я уже всі свої забив”.
Ігор Білозір, Ігор Кульчицький, Габор Вайда, Степан Крупей, Роман Гірник (президент Карпат) / Фото з архіву
– Ще один ваш партнер, про якого можна багато згадати – Роман Покора.
– Мій сусід і кум! Мешкали в будинку на вулиці Федьковича: він на третьому поверсі, я – на четвертому. На ранок перед вильотом у Душанбе у моєму будильнику сіла батарейка. Покора прокинувся вчасно, побачив, що у мене темно і поїхав у аеропорт. Мене ж не треба будити, правда?
– З чого почався ваш ранок?
– З того, що за мною приїхав водій Карла Мікльоша. Поки розбудив мене, поки я одягнувся, поки по ожеледиці доїхали в аеропорт, літак вже був у небі. У Душанбе я прилетів у день гри. Тренер Анатолій Полосін поставив мене у старт. Поле жахливе, початок березня, сніг. Ми пропустили на початку, але потім забили три. Кульчик навішував, м’яч зрізався і залетів за комірець воротарю.
– Ви Покору пробачили?
– Він любив мене підколоти. Якось я пропустив від Сергія Рожкова з Кайрата після дальнього удару. То Роман жартував: “До воріт було так далеко, що треба з бінокля дивитися”. А Валентин Бубукін розбір гри розпочав зі слів: “Аналізувати будемо одразу гравця під другим номером, бо воротаря у цьому матчі в нас не було”.
“Хочу дожити до моменту, коли Карпати гратимуть у єврокубках”
– Як ви зазвичай почувалися перед поєдинками?
– Дуже переживав, не міг вивести себе з цього стану. Погано спав, а потім не відчував свіжості під час матчу. Приймали Арарат на Дружбі, виграли 3:0, а в мене галюцинації почалися. Безпосередньо під час гри здавалося, що я в окопі с
тою з гранатами, а проти мене танки. Дотепер не знаю, що з моєю свідомістю відбувалося.
– Один із найбільш яскравих матчів за Карпати датований червнем 1971-го, коли дебютант Вищої ліги несподівано обіграв Динамо 3:1.
– Наш провідний правий захисник Іван Герег зламався на перших хвилинах. Його замінив Анатолій Рибак і пішов на лівий фланг. Натомість направо змістився Петро Данильчук. Так сталося, що Рибак оформив дубль. Спочатку забив після подачі з кутового, а потім – прямим ударом зі штрафного. М’яч влучив у стійку, тоді у вухо Євгена Рудакова, а потім залетів у ворота. Рибак мав шалений удар.
Рибак, Вайда, Сорока, Трошкін, Пузач / Фото з архіву
Карпати – Динамо – 3:1 у 1971-му: Рибак, Грещак, Кульчицький, Поточняк, Броварський, Габовда, Савка, Вайда / Фото з архіву
– З футболом ви закінчили у 29 років. Про що думали у той момент, коли Бубукін сказав вам прощатися з Карпатами?
– Думав, що ще гратиму. Федір Медвідь тренував Буковину, запросив мене туди на оглядини. Пізніше я їздив у Сімферополь до Сергія Шапошнікова. Але ніде не почувався комфортно, тому вирішив закінчити активні виступи та пішов у іншу сферу.
– Після багаторічної паузи ви повернулися у футбол і брали участь у відродженні Карпат 1989-го.
– Люди сприймали цей процес із великим піднесенням та надією. СКА Карпати доживали своє, місто потребувало справжніх Карпат. Щасливий, що допоміг рідному клубу таким чином.
– Про що ви зараз мрієте?
– Хочу дожити до того моменту, коли Карпати гратимуть у єврокубках. Ходжу на кожен матч, не пропускаю. Кожна перемога Карпат – це велика радість для мене. Це команда всього мого життя.
