Вільчинський: "Шкода, що не пройшли шведів – там на нас чекала "Парма" - 5 Листопада 2021 - FCKarpaty.Com.Ua - Сайт фанів і вболівальників Карпати

05.11.2021 Вільчинський: "Шкода, що не пройшли шведів – там на нас чекала "Парма"
503
0
В. Вільчинський
Душевне і грунтовне інтерв'ю з Володимиром Вільчинським – колишнім захисником Карпат. Футбол 90-х – без прикрас, але з гучною нотою ностальгії.

У Вищій лізі Володимир Вільчинський забивав двічі – і обидва його голи є справжньою класикою в історії львівських Карпат. Це при тому, що значну частину кар’єри він провів у нижчих дивізіонах, а в еліті дебютував незадовго до 32-річчя. Один із його м’ячів по праву вважається чи не найкрасивішим голом "зелено-білих" на стадіоні "Україна", а інший практично визначив чемпіона України.

Після завершення активних виступів Володимир Нестерович не залишив футбол і працює дитячим тренером. Він виховав Олега Голодюка та Володимира Костевича, а також приклався до формування цілого покоління талановитих футболістів. Зараз у Вільчинського випускний клас і знову гаряча пора – невдовзі серед професіоналів можуть дебютувати ще кілька його "пташенят".

"Задоволення можна отримати від підкату чи відбору м’яча"


Зараз ви очолюєте випускну команду U-17 УФК-Карпати. Перебуваєте в очікуванні відповідального моменту?

– У такі миті згадую сам початок, з чого починалася наша робота. Набирати дітей було складно, але зараз вони виросли у пристойних футболістів, які демонструють хороші результати. Важливо і те, як вони ставляться до футболу. Я не маю з ними проблем у контексті дисципліни та порядку.

За потенціалом багато з них повинні дорости до рівня УПЛ?

– Принаймні, 6-7 виконавців можуть це зробити. Чимало залежатиме від їхніх майбутніх тренерів. Слід вчити грати у футбол, а не просто тренувати. Важливо закласти любов до футболу і професіональне ставлення. Зрештою, якщо 2-3 хлопці гратимуть у Прем’єр-лізі, це означатиме, що випуск хороший.

Ви тісно комунікуєте з батьками?

– Пояснюю, що вони мусять бути залучені у процес. Одразу кажу, що батьки не відсторонюються – у мене вони на всі матчі їздять. Для хлопців я лікар, масажист, адміністратор, консультант і тато. На першому тренуванні підопічний руку зламав. Він тільки пішов збирати м’ячі, а мені вже кричать: "Костя руку зламав". Треба везти у лікарню. А решта хлопців у той час мають пообідати. Таких організаційних дрібниць чимало, змушений усім увагу приділити. Тренування триває лише півтори години, та безліч часу забирають навколофутбольні аспекти.

Трапляється, що інколи батьки краще розуміють футбол за тренера?

– Ми можемо вирішувати спільно побутові питання. А футбольні нюанси виключно на мені. Якщо є застереження, то завжди можна знайти іншу команду.

– Навчанню приділяєте особливу увагу?


– Щопонеділка я присутній на учительській нараді. Знаю про всі проблеми з поведінкою та успішністю.

У вашій команді U-17 небагато львів’ян?

– Троє. Я дуже серйозно працював над селекцією: шукав по турнірах, контактував зі знайомими. У нас двоє з Кропивницького, п’ятеро з Івано-Франківщини, є діти з Житомирщини, Вінниччини, Закарпаття та Хмельниччини.

Після випуску продовжуєте спілкуватися з вихованцями?

– Не завжди. Подяка? Буває, що і не дякують. Все індивідуально, чимало з них забувають, звідки вийшли.

Що для вас є головною сатисфакцією і у чому полягає кайф від тренерської роботи?

– Моя ціль – зробити так, щоб діти грали у футбол, а не мучилися. Хочу, щоб вони насолоджувалися самим процесом. Не так, що прийшов у роздягальню побитий і засмучений. Задоволення можна отримати від підкату чи банального відбору м’яча.

"Костевич плакав після кожної гри"


Ваш перший випуск – хлопці 1988-го року народження, де особливо добре себе проявив Олег Голодюк.

– То був неповний випуск, я їх взяв в 11 класі. Голодюк одразу виділявся. Подобалося те, що Олег добре навчався, був лідером у колективі. Щоправда, ще у школі він був таким травматичним. На жаль, згодом це продовжилося і в дорослій кар’єрі, усі ці фізіологічні моменти.

Чим запам’ятався наступний випуск-1992, який подарував Володимира Костевича?

– На найвищому рівні пограв ще Микола Жовтюк, який гол Шахтарю забив, а також Сергій Загідулін. У Першій лізі ще грає воротар Роман Данкович. Взагалі той набір був доволі важким – ми не мали належних умов. Пригадую перший збір на стадіоні "Динамо". Трава ледве не по коліна. Навіть воріт не мали – поставили манішки замість штанг. Поступово хлопці ставали сильнішими, хтось залишав групу, відбувалася ротація.

Як до вас потрапив Костевич?

– Я поїхав у Винники на турнір разом із Любомиром Вовчуком та Андрієм Покладком. Побачили, як хлопчик два голи забив, такий активний. Кажу: "Дивіться, який хороший!" На один ряд нижче сиділи жінка з чоловіком: "Це наш син". Розговорилися, познайомилися. Спочатку вони не хотіли віддавати Володю до мене, проте потім вдалося переконати.

Костевич у вас діяв у середині поля?

– Володя грав на фланзі атаки – захисником ніколи не ставив. Це згодом його перевели на фланг оборони. Коли привів малого до директора, то почув: "Куди ти його береш? 110 сантиметрів зросту". Чому Володя став футболістом? Він професіонал! Впертий, самовідданий. Після кожної гри плакав. Я не міг нічого сказати, боявся зауваження зробити. Однак у Володі жив дух бійця.

Певний період часу ви працювали з Тарасом Качарабою.

– Лише рік – зовсім мало, тому не приписуватиму собі заслуги. Фактично старшим тренером був Іван Павлюх. Тарасу бракувало характеру, злості, наглості. Але він – хлопець порядний, добре вчився, з хорошими даними. Згодом Качараба у Шахтар пішов зі скандалом.

"Петраков проявляв ініціативу, Кузнецов відмежувався"


Ваш 2000-й рік можна вважати дуже успішним, адже чимало хлопців встигли дебютувати в УПЛ: Лях, Руніч, Харжевський, Слива.

– Хороший рік, це правда. На жаль, хлопцям важко дається перехід у дорослий футбол. Важливо не погубити їх на цій дорозі. Та команда чотири рази виходила у фінальну частину ДЮФЛ, двічі вигравала срібло. Четверо хлопців з того складу грали на чемпіонаті Європи. Коли випускав, то думав, що кращої команди вже не наберу. Нарахував 12 футболістів з того класу, які зараз виступають на професіональному рівні.

Як виглядає процес запрошення юнаків у збірну?

– 2000-й рік вів Сергій Попов. У нас був дуже близький контакт. Сергій – суперовий у минулому футболіст, чудова людина та тренер. Помітно, що Попов мав бажання: сам дзвонив, цікавився. Сергій довіряв мені, знав, що я поганого не рекомендуватиму.

З Олександром Петраковим щодо 1995-го року ви не спілкувалися?

– Ні, зв'язок тримав Павлюх. Зрештою, Іван казав, що Петраков теж сильно цікавився, проявляв ініціативу. Інша справа – теперішній наставник юнацької збірної Олег Кузнєцов, який просто відмежувався.

Кого вважаєте найбільш талановитим випускником за час вашої роботи?

– Сергія Дудинського з 2000-го року. Дуже хороший нападник! У 9-10 класі він сам розривав суперників. Провідний гравець збірної, забивав голи пачками. Напевно, це найбільше моє розчарування – я думав, що Сергій виросте у великого футболіста. Очевидно, футбол у нього виявився не на першому місці. Відзначу також Петра Харжевського, який прийшов до мене центральним нападником.

Зараз Петро – центральний захисник.

– Я його туди перевів. Ламав півроку: через батьків, через першого тренера… Петро плакав, не хотів змінювати позицію. Він у збірній був капітаном, забивав багато навіть у якості центрального оборонця. Харжевський має потужний удар, добре грає головою. Можливо, не вистачає трохи злості, як, наприклад, у Костевича. Зрештою, час для повноцінної реалізації він має.

"То було конкретне вбивство. Людина нас знищила"


Ви починали займатися футболом у рідному Куликові?

– Так, взяв м'яч і пішов на стадіон. У 13 років потрапив у карпатівську школу до Георгія Сирбу. Пам’ятаю перше тренування на полі, де тепер базар, поруч зі стадіоном "Україна". Рання весна, замість трави тирса, сніг з водою і болото. М'яч не треба було зупиняти. Тільки "бум" – впав у воду. Ноги повідморожуєш…

– Хто з ваших однокласників досягнув найвищого рівня?

– Роман Зуб.

Харизматична легенда Карпат, яка вражала самовідданістю. Він завжди таким був?

– Так, постійно якісь конфлікти і розбірки. Жорсткий хлопець, справедливий.

Для більшості вболівальників Зуб асоціюється з відібраною та розтоптаною червоною карткою арбітра Сергія Шебека у грі із запорізьким Металургом.

– Це ж мені цю червону Шебек показав. Я виграв на швидкості боротьбу корпусом у нападника. Потім він мене притримав, я втратив швидкість і затримав його – суддя дав мені червону за "фол останньої надії". Роман пішов з'ясовувати стосунки. Про що казати, якщо усі свої чотири попередження за сезон я отримав від Шебека. За всю кар'єру двічі вилучали – один якраз Шебек. Не скажу, що це упередженість. Може, так виходило.

У мистецтві арбітражу 90-х важко було знайти рівних Сергію Татуляну. Чудово його роботу описав Сергій Танасюк на прикладі гри з Ворсклою у 2000-му: "На перших хвилинах Татулян "посадив" на жовту обох центральних захисників: мене і Вільчинського. Далі була справа техніки – суддя чекав, хто з нас сфолить. Я чисто зіграв у підкаті проти Мазяра, а Татулян вирішив, що даний епізод в центрі поля тягне на другу жовту. Після цього арбітр почав судити по грі. Свою місію він зробив".

– То було конкретне вбивство. Людина відверто нас знищила. Навіть нема, про що сперечатися.

У такі моменти не хотілося повторити вчинок Зуба?

– У Скалі я не стримався і вдарив суддю. Він просто знущався над нами.

Що за суддя?

– Ігор Лаврів з Івано-Франківська. Мені тоді чи не 15 матчів дискваліфікації дали. Якраз мав у Карпати переходити. Прийшов напередодні до Мирона Маркевича: "Це остання гра календарного року. Володю, не отримай тільки травми і щоб без карток". Приходжу наступного дня: "Богдановичу, червона".

Чим саме рефері вивів вас із рівноваги?

– Грали в Ужгороді із Закарпаттям. Суддя тиснув на нас страшенно. Наш Володя Ковалюк був сусідом цього Лавріва: "Ти що робиш?" Судді тон розмови не сподобався і він продемонстрував червону Ковалюку. Той не стримався, почав суддю товкти. А я – капітан команди, підходжу і кажу: "Чоловіче, годі нас ганяти". У відповідь почув: "Ще тебе зараз вижену". Я сказав, що зараз отримає ще від мене.

Отримав?

– Вдарив у грудну клітку і теж пішов з поля. А це кінець першого тайму. Заходжу у роздягальню, Ковалюк сидить: "Віля, перший тайм вже закінчився?" – "Та ні, мене теж вигнали". Минає дві хвилини, заходить Василь Івахнюк. Питаємо, що сталося. "Ну його, я не гратиму. Зійшов з поля". Забігає начальник команди і переконує Івахнюка, мовляв, треба дограти. А нам каже: "Втікайте! Суддя викликав міліцію".

Встигли втекти?

– Швидко переодягнулися, шмигнули в браму і сховалися у готелі "Ужгород". Міліція приїхала, почала співставляти обличчя футболістів з фотографіями із заявкових карток. Начальник команди все пояснив: "Даремно шукаєте, ми їх вигнали з команди. Навіть назад у Стрий не беремо". Потім автобус під'їхав під готель, ми завантажилися і поїхали.

"Ікарус" загазував – у салоні нічого не видно"


Свою кар'єру ви починали у Вінниці. Чому так далеко від дому?

– Після року навчання в Львівському УФК мене відрахували, як неперспективного. Пізніше я займався у Трудових резервах. У Вінницю мене порекомендував тренер Віктор Красношапка. Приїхав на збори у Ниву: кеди, бутси, один спортивний костюм. Питають: "Це всі твої речі? Як ти збираєшся тут три тижні тренуватися?" На щастя, львівські хлопці, зокрема, Володя Снилик, допомогли з амуніцією.

Очолював Ниву Юхим Школьников, про якого усі згадують лише з позитивом. Як вам працювалося?

– Неймовірний авторитет. Тепер футболісти конфліктують з тренерами, а тоді таке й уявити важко. Коли зустрічалися десь, то розвертався, адже намагався на очі не потрапляти зайвий раз. Я постійно грав у складі завдяки квоті – один 18-річний повинен був виходити на поле. Тодішня Друга ліга – дуже сильний турнір. У 1985-му ми виграли срібні медалі. Колектив хороший: Буловчак, Бобарико, Паламар, Касанов, Шевченко. Дідівщини не було, проте я знав свої обов'язки: позбирати м'ячі, форму. Закинув це на горб і поніс в автобус. Я молодий приїхав, "фари" отакенні, переживав.

Ви грали виключно в обороні?

– Мав чітке завдання – не пропустити. Грали вдома з Таврією, де виступав найкращий бомбардир ліги Володимир Науменко. Біжу за ним, намагаюся наздогнати. Тільки чую крик з лавки: "Молодой, подкат!" Я стелюся, виношу Науменка разом з м'ячем за поле. Дивлюся, а він вже на нашій лавці лежить. Зате зриваю аплодисменти "своїх": "Молодец!" Колись за таке не свистіли, а тепер червону дають.

Після Вінниці вас забрали до армії?

– Так, тому повернувся до Львова в політучилище. З часом у команду потрапив Іван Гецко. Здоровий "мадяр" – машина! Після ЛВВПУ я поїхав у Ниву, яку вже очолили Грозний та Томах – мене відчепили. Я закінчив інститут, перевівся в інфіз і грав у їхній команді. У 1989-му запрошували Карпати, які якраз відроджувалися. Я відмовився, поїхав у Червоноград, а незабаром Роман Покора запросив у Рівне.

Верес виступав у першій зоні Другої ліги – доволі насичений турнір.

– Кожне місто мало команду. Загалом 26 учасників, 50 матчів. І ніхто не казав, що важко. Автобусом всюди їздили. Бувало, "Ікарус" загазував – у салоні нічого не видно. Верес був добротною командою і вийшов у фінал Кубка УРСР, де програв шетепівському Темпу.

У вас ще був досвід у Польщі.

– Вкрай невдалий вояж. Товариш запросив у напівпрофесіональну команду. Ставлення поляків далеко не найкраще. У дебютній грі забив гол і віддав пас. Та на другій грі все закінчилося. Дали передачу на хід, бігти не можу – коліно заклинило. Виявилося, що меніск полетів. Поляки хотіли сплавити мене додому, щоб я операцію робив в Україні. А тут яка медицина була? Вдалося таки переконати клуб – під ніж лягав у Польщі.

"Як глянув на Покладка! Це просто цар"


Ви згадували про Скалу, у яку перебралися в 1992-му. Ця команда відкрила Україні Вірта, Закотюка, Даніва, Сидоренка та Кардаша. Як взаємодіяв між собою молодий колектив?

– У нас не було жодного одруженого. Важливо, що фактично всі стали класними футболістами. Нашим лідером був Анатолій Петрик – спокійний, флегматичний, врівноважений. Дуже сильно виглядав Василь Івахнюк, який не реалізував себе сповна. Взяли його в Карпати, побув у команді лише день. Не поставили Василя у склад – він розвернувся і поїхав геть. Варто згадати Тараса Павліша і Володю Когута, який ще за СКА Карпати грав.

Скала – перший клуб Андрія Покладка, найкращого бомбардира Карпат в чемпіонатах України.

– Коли я виступав за інфіз, він нам м'ячі подавав. Зараз із посмішкою згадуємо про це – ми ж куми. Андрій мешкав у Яворові, ходив у армійських кедах. Через це отримав прізвисько "Солдат". Після Польщі мені зателефонував Валентин Ходукін: "Приїжджай у Стрий, подивися на команду". Я як глянув на Покладка! Це просто цар. За три роки, що я його не бачив, він шалено додав. І попереду бігав, і в захисті. Ну і характер неймовірний. Людина 20 голів забила головою при зрості 155 сантиметрів.

Ви провели 6 сезонів за перший, канонічний ФК Львів. У чому полягала особливість тієї команди?

– Усі свої, львівські, чудовий колектив. Плюс Олександр Діденко, президент клубу, був людиною слова. Допомагав нам з поїздками за кордон разом із сім'ями. А ще той ФК Львів – одна з перших команд в Україні, яка почала грати у захисті в лінію.

19-річний Олег Гарас саме з ФК Львів переїхав у московський Локомотив. Клуб існував завдяки трансферам?

– Михайло Гурка і Микола Лапко поїхали у Полтаву, Юра Вірт – в донецький Металург, Ігор Лагойда та Мар'ян Марущак – у Динамо-2, Павло Котовенко – у Ротор. Базовими футболістами вважалися Леськів, Павліш, Різник і я. Молодь приходила і вигідно продавалася. Пригадую, як на тренуванні зарубався з Дмитром Семочком. Пішов у жорсткому підкаті проти молодого таланта. Потім Діденко пояснював: "Ти що? Це наші гроші. Нам треба вигідно продати, а не зламати".

"Контракт з Карпатами підписував на капоті автомобіля в бутсах після гри"


У Карпати вас запросили якраз після ФК Львів незадовго до 32-го дня народження. Справжня несподіванка?

– Спершу я поїхав у Красноярськ до Іштвана Секеча на кіпрські збори. Як виявилося, і Польща, і Росія – не моє. Якщо в ФК Львів все відбувалося в легкому режимі, то Секеч так ганяв, що на третій день я пошкодував, що приїхав туди. Якби це було на материку, а не на острові, то я би пішки додому прийшов. Тільки чекав, коли все закінчиться: силовий футбол, всі б'ються, суцільні крики і нерви. Так трапилося, що в останній грі я підвернув гомілку і розірвав зв'язки.

На цьому перегляд закінчився?

– Ходити не міг – добре, що на оглядинах також перебував Андрій Лопушинський з комарнівського Газовика. Допомагав хоча б сумки носити. Привезли в аеропорт, висадили і до побачення. Далі роби, що хочеш – купуй квитки за свої гроші. Потім на потяг – ледве завантажили мене. Нога набрякла… Приїхав до Діденка: "Тримай 100 доларів і лікуйся. До речі, тут варіант з Карпатами виник". "Та які Карпати, мені 32 роки", – відповів я.

І все ж цей варіант став реальністю.

– Поїхав у Новояворівськ на збори, там зустрівся зі Степаном Юрчишиним та Юрієм Іванським, віце-президентом клубу. Контракт підписував на капоті автомобіля в бутсах після гри. "Через два дні матч у Вищій лізі", – повідомили мені. Виявилося, що на донецький Металург у старті виходжу. Інструктують: "Гратимеш проти їхнього форварда". Дивлюся, а це Покладок. "О, Пока, у тебе немає шансів", – попередив кума. Карпати виграли 2:0.

Колектив прийняв вас, як рідного?

– Так, я знав майже усіх. Був найстаршим у команді. На першому тренуванні граємо у квадрат з Євтушком та іншими, які мене ще добре не знали. Традиційно молодий у квадрат заходить. Одразу пояснив, що я цього не робитиму.

Парадокс тодішніх Карпат – велика кількість приїжджих гравців, які почувалися у Львові своїми.

– Прекрасний колектив! Збиралися разом, їздили всюди. З Женею Назаровим та Ігорем Лучкевичем відносини дотепер підтримую. Та й інші футболісти були якісні: Гецко, Паляниця, Шаран, Євтушок, Мізін, Беньо, Чижевський, Вовчук.

Карпати могли у другому сезоні поспіль здобути бронзу. Коли зрозуміли, що вище четвертого не фінішуєте?

– Спочатку ЦСКА вдома не обіграли – Сергій Беженар забив на 90-й хвилині і ми зіграли 3:3. А пізніше у Харкові нас засудив той же чоловік, що потім у Полтаві. Без шансів, просто без шансів від Татуляна. Ти вже на 10-й хвилині бачиш, що "не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно".

"Йдемо купувати два Вільчинських і три Покладки"


З якими очікуваннями команда підходила до єврокубків і поєдинків зі шведським Гельсінборгом?

– Це болісна тема. Ті матчі залишаються осадом до сьогодні. Стадіон готували – Георгій Кірпа за місяць "Україну" оновив. Ми ретельно готувалися, провели збори в Угорщині. Мали шанси пройти далі. Хоча у шведів теж потужна команда зібралася. Наступного року у Лізі чемпіонів Гельсінборг обіграв Інтер, а потім у групі зіграв внічию з Баварією та ПСЖ. А тоді нам трохи не пощастило.

У львівському двобої вас замінили на старті другого тайму. Додивлялися серію пенальті на лавці?

– Коли пропустили, вирушив у роздягальню. Коли Гецко зрівняв, миттєво повернувся назад. Прикро, що не пройшли далі – там на нас чекала Парма. Нехай ми б 0:5 програли, зате спробували б себе проти Буффона, Ді Вайо, Каннаваро, Алмейди, Верона і Креспо.

У рамках співпраці Карпат та "Львівської пивоварні" у світ випустили кілька варіантів пляшок із зображеннями футболістів. Зокрема і з вами.

– Ми травили один одного: "Йдемо купувати два Вільчинських і три Покладки" (Сміється).

У 1999-му ви грали у фіналі Кубка України з Динамо. Шансів "зелено-білі" не мали?

– Жодних. Динамо тоді дивом не потрапило у фінал Ліги чемпіонів. Нас, до речі, це могло врятувати. Якби кияни пройшли Баварію, то не готувалися б так на фінал з нами. Там різниця у фіналах – три дні.

Вам довелося виходити на заміну в екстреному порядку.

– Чижевський травмувався у середині першого тайму. Що там виходити? Горіли 0:2. Динамо нас дуже возило. Ми зарано пропустили. Якщо б трохи протрималися, то зберігали б шанси. Справжнє задоволення отримав, коли у півфіналі пройшли Шахтар. Билися до крові. До 32-х років я у Першій лізі грав. А тут відчув смак, рівень. Пригадую, як зайшов у душ і подумав: "Оце так! У фіналі гратиму у 32". Ще й майстра спорту отримав. Не міг мріяти про таке.

Невдовзі Карпати перемогли Динамо і в чемпіонаті з рекордними 2:0.

– Якщо ми не могли нічого вдіяти у фіналі, то тут була дзеркальна ситуація. Ми ж не просто відбивалися, а по ділу виграли. Динамівці берега не бачили. Чув, як Хацкевич до Шацьких казав після того матчу: "Ну що, узбек, не завжди нам вигравати". Зрештою, ми у Львові всіх розбирали.

Збої могли траплятися у матчах із сусідами – у життєво важливих для Прикарпаття чи тернопільської Ниви поєдинках львів’яни сенсаційно поступалися.

– Не без того. Я провів 18 чи 20 років у футболі. Якщо хоч один футболіст того періоду скаже, що не брав участі у таких матчах, я не повірю.

"Шахтар конкретно подякував після гри з Динамо"


Один із найяскравіших епізодів у вашій кар’єрі – переможний гол у ворота ЦСКА на останніх хвилинах зустрічі зі штрафного. Що відчували у той момент?

– Коли м’яч підлітав до воріт, я розумів, що це гол. Тому фактично біг тішитися завчасно. Напруга матчу, факт мого дебютного гола за Карпати… Я з дитинства мріяв грати у цій команді. Пригадую, як вперше захопився вболіванням – то був 1978-й, коли Карпати засудили у Мінську і суддя вилучив Степана Юрчишина. Ще один особливий спогад – півфінал Кубка СРСР з московським Динамо у 1979-му. Зелена футболка, білі шорти і зелені гетри – це щось особливе для мене, у цих кольорах усі мої команди грають. Хоча дебютну гру я провів у червоно-чорній формі.

Як її сприймали у колективі?

– Для нас, львівських, це мало певне додаткове значення. А приїжджі хлопці просто професійно ставилися до справи.

Після гри з ЦСКА ви сказали, що тренуєте такі штрафні удари.

– У всякому разі, штатним виконавцем "стандартів" я не був. Тоді бив у ворота, але не можу сказати, що цілився саме у "дев’ятку" – це буде неправдою. Ще в ФК Львів я традиційно бив на силу у дальній кут. Якщо я виконував удари справа, то Тарас Павліш – зліва. Його штрафні були більш різноманітними, він міг ще й над стінкою пробити.

У другому колі ви ще раз забили зі штрафного у ворота Олександра Шовковського.

– Допоміг невеличкий рикошет – м’яч зачепив Артема Яшкіна. Ми зіграли тоді 1:1. Наша нічия з Динамо відкривала Шахтарю дорогу до першого чемпіонства. Однак за два тури до фінішу "гірники" не змогли обіграти ЦСКА.

Шахтар подякував після вашої гри з Динамо?

– Конкретно. Щоправда, нас посередники обдурили. Поки кошти дійшли до футболістів Карпат, то суттєво зменшився їхній розмір. Спілкувався потім з хлопцями із Шахтаря – Рінат Ахметов влаштував розбір польотів.

"Питаю Мутамбікву: "Ти Шевченка знаєш?"


Ви стали свідком запрошення у Карпати екзотичних Едварда Аньямке та Тондерея Генрі Мутамбікви. Їхній рівень був не надто високим?

– Мутамбіква зіграв за Карпати лише один матч, раніше виступав у Польщі. Зімбабвієць вразив своїми планами – казав, що 20 голів збирається забити. "Ти Андрія Шевченка знаєш?" – питаю. Ствердно хитає головою. "Він максимум 19 за сезон забивав. А ти хочеш 20?" Аньямке? Складалося відчуття, що людина у футбол в чоботах грає. Забив зо два голи, один з яких Богдану Стронціцькому у Таврії. Ми пізніше жартували: "Тільки тобі Аньямке міг забити".

Під час зимової паузи у сезоні 2001/02 ви залишили Карпати і закінчили кар’єру. Таким було бажання Мирона Маркевича?

– У нас підібралася хороша команда. У центрі захисту я діяв з Василем Леськівим – мені 34, йому майже 38. Перше коло закінчили на третьому місці.

А далі була антирекордна "суха" серія, яка тривала протягом 10 поєдинків.

– Коли нас відправили на пенсію, в команду взяли Ганца, Суковскі та інших легіонерів. Грали так, що ледве не вилетіли. Зрештою, на той момент я почувався не найкращим чином – спина боліла, пах… Ще у Тернопіль кликали, та я відмовився.

Наскільки великими були ваші надії на сина і його здатність продовжити династію Вільчинських?

– Спершу Богдан мав бажання, проте згодом воно зникло. Я до сина критично ставився. Коли він сказав, що не гратиме більше, я перехрестився. Це забирало у мене багато нервів і переживань. Радий, що Богдан знайшов себе зараз – займається тренерською діяльністю з дітьми, має кілька шкіл. Бачу, що він цим горить.

У минулому сезоні друголігові Карпати тренував ваш товариш Любомир Вовчук. Зараз "левів" очолює ваш екс-партнер Андрій Тлумак. На домашніх матчах ви частий гість. Переживаєте за Карпати серцем і душею?

– Карпати – це Карпати, вони назавжди зі мною. Це історія, любов тисяч людей. Якось пішов на гру винниківського Руху. Ходиш по тій "Арені Львів" – жодного знайомого. Навіть поговорити нема з ким. На "Україні" інша справа. Це моє, рідне. У Карпатах я з 1999-го року без перерви. Намагаюся допомагати рідному клубу з постачанням молодих талантів. Почуваюся щасливим, коли хлопці доростають до рівня головної команди.
Джерело: http://football24.ua
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн чат
Останні коментарі
Mar6197 коментує:
Як би ж то) Гладкий залишиться в Зорі, як мінімум ще на рік
Tipa_Kuzmich коментує:
Це з Гладким ведуться три місяці перемовини, про що говорив Тлумак ? )))
Hatsik коментує:
Гарна гра, багато моментів

Тепер відпочити і рухатись дальше, зробити правильні висновк
Tipa_Kuzmich коментує:
"– Коли ти підписуєш контракт з таким клубом як "Карпати", то ліга значення не має. &
Tipa_Kuzmich коментує:
О, супер ! Дякую ! 006
pvm65 коментує:
Навіщо та музика?
MaRiO коментує:
Добавили огляд
Tipa_Kuzmich коментує:
Та тут не огляд, а увесь матч ! ))) От би нарізку ...
MAZAXISTO коментує:
Денис ти Красава,гол в стилі Уго Санчеса,вже 10,ще як мінімум до кінця на 10 точку сподіваємося.
MichaelFair коментує:
То в нас тепер є німецький сайт чисто присвячений Карпатам?
Tipa_Kuzmich коментує:
При 1:1 гол назрівав, сумнівів не було, що Карпати заб"ють ( це ж не Україна - Болгарія поєдино
Tipa_Kuzmich коментує:
Супер ! Вітаю ! Адже - Львівське пиво , кава і звичайно футбольна команда КАРПАТИ є візітівкою Львов
pvm65 коментує:
Це якась шизофренія.
Hatsik коментує:
Клуб з радістю би прийняв. Тут міськрада не дозволяє
Tipa_Kuzmich коментує:
Чому така кричуща несправедливість ? В Києві, де теж червона зона, Динамо грало з Барселоною майже п
Зараз на сайті
Онлайн всього: 12
Гостей: 12
Користувачів: 0