Фото - Юлії Лицусь
У великому інтерв’ю ZAXID.NET Олег Дулуб підбив підсумки своєї роботи в «Карпатах» і розповів, що забере з собою зі Львова.

Ми зустрічаємось у центрі Львова, а Олег Дулуб хвалиться першим справжнім вихідним за останні вісім місяців. Тепер можна нарешті розслабитись, не дивитись футбол, сходити в книгарню і на каву, адже команда зберегла місце у Прем’єр-лізі.

Очолюючи «Карпати» білоруський наставник не мав можливості вивчити Львів. Усі місяці Олег Дулуб просидів на командній базі у Брюховичах, напружено готуючись до кожного матчу, а нечасті виїзди в центр міста може перерахувати на пальцях рук. Ми пропонуємо Олегу Дулубу піти в одну із численних львівських кав’ярень, або ж зайти в гості у паб фанатів «Карпат». Тренер витягає монету, підкидає, вирішено – йдемо до фанатів.

Приїзд білоруського наставника у жовтні 2016 року до Львова фанати і журналісти прийняли з ентузіазмом. Олег Дулуб, роботу якого надзвичайно поважають у Білорусі, обіцяв стати першим серйозним тренером клубу за останні кілька років. Наставник підписав з львів’янами п’ятирічний контракт, пізніше видав безпрограшну восьмиматчеву серію, і хоча від команди Олега Дулуба очікували більшого, він впорався зі своїм головним завданням – втримав «Карпати» у Прем’єр-лізі.

Однак після завершення сезону білоруський тренер вирішив покинути Львів. Ні, він не посварився з керівництвом львівського клубу. Ні, він не повертається у білоруські «Крумкачи». Причини його відставки і приємніші, і серйозніші водночас.

Отож, найважливіше – чому ви покидаєте «Карпати»?

У мене так складається сімейна ситуація, що довелося покинути клуб. У моїй родині сталась чудова подія – донька народила двох дівчаток. Донька живе у США, тому дружина переїде до неї, щоб допомагати. У мене також є син. Він випускник і цього літа вступатиме в університет у Польщі. Він не зможе обійтись без моєї допомоги, і на місяць-півтора я точно випаду з робочого графіку. Сумніваюсь, що команда чекатиме, поки я залагоджу особисті проблеми. Думаю, людина, яка буде готувати команду на зборах, вже буде її і тренувати.

І нема конфлікту з керівництвом клубу?


Та ні, які конфлікти? Якщо дружина полетить у США, то син сам не справиться. А про те, що я йду з «Карпат», бо з кимось конфліктую, або ж через те, що знову переходжу в «Крумкачи» - це неправда.

Після такої напруженої роботи у «Карпатах» не шкода залишати клуб?

Шкода, звісно. Але на цьому моя кар’єра не завершується, правда? Наразі в моєму житті є важливіші речі – це сім’я.

Ви задоволені своєю роботою в «Карпатах»?


Важке запитання. Те, що зберегли місце команди у Прем’єр-лізі за спортивним принципом – це плюс. Але з такою ситуацією, як у Львові, я ніколи не мав справ. Для мене це новий досвід. У Білорусі я працював з командами, які ставили завдання підніматись вгору. А тут… коли мусиш виходити з мінусів, коли в тебе велике відставання від найближчого суперника – це зовсім інша ситуація.

От ми видали восьмиматчеву безпрограшну серію. От ніби добре, але ж гри майже не було. Бо ми поставили завдання – набір очок. А набір очок і красивий футбол – це різні речі. Читаю інтерв’ю головного тренера «Дніпра» Дмитра Михайленка, в якому йдеться, що клуб поставив собі на мету обійти «Карпати». І вони під цим тягарем «обійти суперника» провалили кінцівку чемпіонату. Це дві різні історії – грати у футбол і грати на виживання. Однак досвід був цікавий. Незабутній.

Чи відбулись за цей час матчі, якими ви пишаєтесь?

Перший тайм проти «Шахтаря» до видалення Павла Ксьонза – було очевидно, що «гірники» такого не очікували. Вони й потім не могли розібратись, що це було. Якщо ж за емоціями – то це матч з «Дніпром». З 0:2 розвернутись на 3:2 – це достойно.

А є матч, за який соромно?

Перші матчі. Поєдинок зі «Сталлю». От було не те, що соромно, просто я розумів – це не те. От дивлюсь – стадіон хороший, вболівальники хороші, а ми не граємо. Я ненавиджу поразки.

Як ви з ними справляєтесь?

Завжди важко. День-два багато аналізую. А якщо дві поразки поспіль – ну там взагалі. Можу вночі не спати, перед очима прокручувати якісь моменти з матчів, думати: а де ж я помилився? Вдома все таки це переноситься легше, коли поруч сім’я і друзі. А тут живеш у готелі один. Якби не мій помічник Юрій, з яким ми цілими днями розбирали та аналізували матчі, мені б тут було зовсім невесело.

Після вашого приходу в «Карпати» журналістів вразили слова про те, що у роздягальні команди панує тиша. Це змінилось?

Абсолютно. Зараз вже зовсім інша атмосфера в команді. Що змінилось? Я не прихильник аналізувати, що було не так до мого приходу і хто винен. Якщо бачу проблему, то просто вирішую її. Але те, що атмосфера серед гравців була гробова – це правда. Такого не бачив у жодній команді, з якою доводилось працювати.

Скажу чесно, атмосферу роздягальні змінив Олексій Дитятьєв. Можливо, він на полі не завжди добре справляється, але те, що він заводить людей, вміє їх згуртувати – це правда. Він лідер роздягальні. Також хорошими лідерськими якостями виділяється Євген Боровик. До прикладу, Ігор Худоб’як лідер на полі – він робить свою справу якісно, але в роздягальні він не лідер. От якщо треба поговорити з партнерами, він каже: вони дорослі люди, самі повинні справитись. І це його право.

Як ви комунікували з різними гравцями? Є досвідчені футболісти – Худоб’як, Голодюк, Ксьонз, Гладкий. Є зовсім молоді – Матвієнко, Гуцуляк, Грисьо, Кльоц. Як вдавалось я їх об’єднувати на полі? Мотивувати?

Я пробував різні варіанти. Спочатку говорив з усією командою. Потім зрозумів, що це не дуже працює, адже у футболістів є велика різниця у віці. Почав ділити їх на групи. Ну а до кого не вдавалось достукатись – говорив вже індивідуально. Ніколи не говорю з футболістами в кабінеті. Стіни, офіціоз – це дуже сковує. Мені легше з будь-яким футболістом поговорити на полі. Після кожного тренування говорив з кількома гравцями, а за тиждень – з кожним. І спостерігав, в кого був прогрес, а з ким ще варто було налагоджувати контакт.

А чи були футболісти, з яким важко спілкуватись?


Звичайно. Чим кращий футболіст, тим більше він особистість, тим більш індивідуального підходу потребує.

Хто таким був в «Карпатах»?

Не скажу (усміхається). Потім хлопці беруть все близько до серця, ображаються. Краще хай це залишиться між нами.

Ви доволі стримана людина. Ваші емоції вгадати складно. От ви – жорсткий тренер? Є щось таке, чого не прощаєте своїм гравцям?

Ні, я не жорсткий тренер. Мотивувати футболістів можна двома способами. Перший – напруженими тренуваннями. Другий – показати гравцю, що він може дійти туди, де він ніколи не був. До прикладу, ввійти у топ-3, або навіть виграти чемпіонат. Тоді футболіст вже сам буде тренуватись. Я переконаний: жоден раб не здатен творити. Раби працюють за 5 копійок і їжу, а вільна людина творить. А щоб людина творила, їй треба свобода самовираження. А це дорогого коштує.

Щоправда, є такі футболісти, які самі на собі хрест ставлять. І з ними працювати дуже важко. Є такий закон: 5% будь-якої групи може потягнути усіх або на подвиг, або на дно. А в команді із 20-ти футболістів 5% - це один гравець, і він може потягнути вниз всю команду.

Успішний тренер – це хороший менеджер. На чому базується ваша система менеджменту?

Напевне, це тактична складова, яка тримається на хорошій фізичній підготовці. А ще я мушу все знати про суперника – я вночі погано сплю, якщо не володію максимальною інформацією. Також варто враховувати сильні і слабкі сторони своєї команди. Перший час у «Карпатах» був дуже стресовим, адже я не розумів силу своїх гравців. От до прикладу, коли ми брали Миколу Матвієнка, то брали як центрального захисника, а поставили у захисті зліва. І на тій позиції в нього вийшло – догрався до гравця збірної України.

Ідеально, коли сильна сторона одного гравця перекриває слабку сторону іншого. До прикладу, є гравець, який любить атакувати, а не любить оборонятись. Значить під ним повинен стояти гравець з хорошими оборонними якостями. І вже ця система накладається на систему сильних та слабких сторін суперника. Хоча знову ж таки, це все дуже індивідуально – матчі бувають різної складності, деякі футболісти можуть бути не у формі. Це все треба враховувати.

Під час зимових зборів з командою був президент Петро Димінський. Які у вас склались стосунки? Яке враження президент клубу справив на вас?

Це був для мене новий досвід, адже, зазвичай, президенти на збори не літають. А тут ми два-три рази на день обговорювали з Петром Петровичем стан команди, перегляд новачків, можливі трансфери. Якось він мені сказав, що я за останній час став єдиним, кого він так довго шукав. Не знаю, це добре чи погано (усміхається).

От здавалось би, у «Карпат» є все – хороша база, стабільність, домашня арена, кваліфікований тренер, хороший вибір гравців, але команда завершує сезон на 10-му місці. Водночас є «Олімпік», який переїхав з Донецька і досі не обзавівся власною базою, стадіоном. Однак наступного сезону саме ця команда гратиме у Лізі Європи. Як, на вашу думку, так сталось?

Зіграти десять турів і мати нуль, бо було мінус шість – це дуже важко. Ми могли б підніматись тільки у тому випадку, якби почали вигравати всі матчі. Особливість українського чемпіонату в тому, що більшість команд приблизно одного рівня. І тут одне очко на вагу золота. Плюс врахуйте, як здебільшого завершуються матчі – з мінімальним рахунком 1:0, 2:1, 3:2. Розгромні рахунки можна порахувати на пальцях однієї руки. І тут виникає вже елемент фарту. Але як в будь-якій грі, свій фарт треба заслужити. Не знаю чим. Своїм ставленням, атмосферою всередині команди, підтримкою міста і вболівальників… Коли ми вели безпрограшну серію з восьми матчів, були поєдинки, коли нам везло. Чим ми заслужили везіння? Можливо, тим що колектив змінився, роздягальня ожила.

Якщо тобі не фартить, але ти працюєш наперекір всьому, то наступить момент, коли тобі пощастить. От мені здається, що «Олімпік» з цієї опери. Туди ж «Олександрія» і «Чорноморець». Я коли аналізував, в чому їхній секрет, то зрозумів – вони відрізняються хорошим внутрішнім кліматом в команді. Дивишся на поле, а там команда – одне ціле. Це саме те, чого не вистачає теперішньому «Динамо». Футболісти хороші, але нема аури, ти її не відчуваєш. Ось чому, коли ми запрошували футболістів з «Чорноморця», то переглядали Боровика, Філімонова, Коркішка (трансфер останнього зірвався). Через це запросили Дитятьєва. Тоді ми враховували харизму гравців, їхні лідерські якості, адже рівень гри у всіх приблизно однаковий. Я думаю, саме ця складова і дозволила «Олімпіку» завершити чемпіонат на такому високому місці. Хоч вони й кочують стадіонами, але якось матч за матчем награли на Лігу Європи.

Ви неодноразово заявляли, що колись вболівали за київське «Динамо». Чи відчуваєте свою давню симпатію до теперішньої команди?

З дитинства підтримую київське «Динамо», а моїм кумиром був Олег Блохін. Ще малим написав йому листа: Київ, стадіон «Динамо», Олегу Блохіну. Просив фотографію з автографом. Він не прислав, певне був зайнятий (усміхається). Коли виріс і вже сам грав на позиції нападника, то рівнявся на Блохіна і підтримував киян. Навіть у фіналі 1986 року, коли зійшлись мінське і київське «Динамо», треба було за Мінськ вболівати, а я вболівав за Київ. Я про це нікому не казав – усі навколо страшно переживали, що програли, а я тихо радів.

Вдруге закохався в київське «Динамо», коли повернуся Лобановський. Оце команда була! Шевченко, Ребров, Белькевич, Хацкевич. Те, як вони наводили шум в Європі, їхня гра на великих швидкостях досі перед очима. Нещодавно знову перечитував велике інтерв’ю Лобановського – що тут скажеш, це людина, яка на кілька десятків років випередила свій час.

Яка команда українського чемпіонату для вас була найбільш незручною? Чому?

Таких команд нема. Але є такі проти яких ніби й граєш правильно, ніби красиво все, і гра складається, а результат не нашу користь. От як матч з «Зіркою» – могли забити п’ять голів, а програли 2:3. Їдемо потім в Кропивницький – знову 3:2 програємо. Можливо, у них якісь внутрішні механізми сильніші у порівнянні з нами, адже за рівнем гри «Зірка» не сильніша за «Карпати». От бувають такі команди – все правильно робиш, а виграти не вдається. Тут треба більше інформації, деталей. Я з тих тренерів, які хочуть знати про суперника все – навіть те, з ким одружені футболісти, скільки мають дітей і що читають на дозвіллі. На жаль, в мене нема такого людського ресурсу, аби обробити і проаналізувати усі дані. Але хотілось би.

Вам було б цікаво знову тренувати у чемпіонаті України?

Звісно. Я розумію, що Україна зараз переживає не найкращі часи, я розумію, що йде війна. Люди перестали ходити на стадіони. Але коли дивився фільм «Тренер» про Мирона Маркевича, я згадав стадіон «Україна», який у вісімдесятих ще був «Дружбою». І я там грав. Пам’ятаю мені сподобалась футбольна атмосфера міста і вже навіть не було так важливо, що ми тоді програли 4:1. Те, що Львів завжди був футбольним містом стало вирішальним, коли я приймав рішення про переїзд. Хотілось би знову повернути львів’ян на стадіон. Також мені подобається освітлення чемпіонату – ток-шоу, матеріали, багато цікавих інтерв’ю.

А ви дивитесь ці ток-шоу?

Не часто, адже це шоу. От дивлюсь програму, а там експерт Віктор Леоненко. Прекрасний у минулому футболіст, однак його аналіз матчів дозволяє припустити, що він ніколи не буде тренером. Для нього – це просто шоу. Знаєте, кожен у футболі розбирається, але розуміє не кожен.

Мали час на телебачення, перегляд новин?

В готелі у мене транслювались два канали: український та російський. Деколи доходило до смішного: говорили про одні і ті ж події, але подача була зовсім різною. Я розумію, що істина десь посередині. Не можна ж переконати, що біле – це чорне. Але є ж ідеологія. А щоб зрозуміти ідеологію, треба тонко розумітись в політиці. Чому виникла війна, що стало причиною? Я думаю, як війна раптово виникла, так раптово і завершиться. Сядуть політики, домовляться і скажуть: догрались, а далі будемо дружити. От тільки шкода, що на кону стоять людські долі.

Ви звикли до життя у Львові?

У Львові я був ще за часів Радянського Союзу, а вже в незалежній Україні я добирався лише до Києва. Дуже люблю Київ. У мене є два улюблені міста – це Мінськ і Київ. Чому? Не знаю. Міста спокійні, атмосфера у них хороша. Люди спокійні.

І дві команди «Динамо».

І це теж (сміється). Є ж міста, які подобаються, а які ні.

А як у вас склалося зі Львовом?

Треба почати з того, що у Львові я не жив, а усі ці місяці сидів у Брюховичах. Коли ж «Карпати» вже всі турнірні справи вирішили, і я можу собі дозволити відпочинок. Не буду дивитись футбол. Раніше виїжджав в місто на пару годин і одразу назад – було багато роботи, постійне напруження. Прийшовши сюди, я поставив все на свою репутацію.

Коли ти береш команду на останньому місці з мінусом, всі дивляться так, ніби приїхав якщо не Бог, то заступник Бога. А заступник – теж людина. І ти розумієш, що треба усіма способами зберегти команду. Тому й поступались красивою грою, щоб набрати очки. А що таке для Львова втратити команду Прем’єр-ліги? Це ж удар для міста, для вболівальників. Це стало би особистим ударом і для мене. Такого у моїй кар’єрі тренера не було, щоб команда не піднімалась, а понижувалась в класі.

Ви покидаєте Львів з почуттям збереженої репутації?

Сподіваюсь, що так. Для мене це був дуже серйозний виклик.

За цей час львів’яни вас полюбили, впізнавали у місті.

Так, це було дуже приємно. Особливе враження залишив один вболівальник. Ми тоді перед Новим роком програли «Зірці», і цей матч був для мене дуже болючим. І ось в місті, біля «Майстерні шоколаду», підійшов до мене вболівальник. Він з таким ентузіазмом почав зі мною говорити, мовляв, все буде добре, ми ж на вас такі надії покладаємо. Говорив, говорив і навіть мене переконав (сміється).

От саме це я заберу з собою зі Львова – віддачу фанатів. Я пам’ятаю кубковий матч, який ми програли у Полтаві. Мені було дуже соромно, бо професіонали не мають права програвати супернику класом нижче. Тоді команда була така незібрана, помилки якісь дитячі робили. Дивлюсь на вболівальників – і шкода, і соромно, що люди такий шлях зробили. Я знаю, що вони за команду переживають. Щиро переживають. А щирість нікого не може залишити байдужим.

Ваші амбіції як тренера не можуть обмежуватись чемпіонатами Білорусі та України. Де б хотілося потренувати ще?

Коли у 2012 році ми грали з «Гомелем» проти «Ліверпуля», я закохався в англійський футбол. Вболівальники цілими сім'ями йшли на матч у символіці команди. Потім заходиш на стадіон – а трибуни повні, співають свою легендарну пісню. І культура вболівання в Англії зовсім інша. Я просто закохався. Телевізор цього ніколи не передасть. Тоді я собі подумав: от тут я би хотів попрацювати.

Джерело: http://zaxid.net
Дата: 12.06.2017 | Інтерв'ю | Переглядiв: 866




Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]


Loading...

Мiнi-чат
СмотриСпорт - спортивные трансляции онлайн

Опитування
Нові коментарі
ось і все , що потрібно було вияснити -=

Tipa_Kuzmich,

а не здається, що за таким сценарієм і дулуб себе, виходить, принизив?

Все просто і зрозуміло - Дулуба попросили "на вихід" і хотіли , щоб це якомога толерантніше виглядало... Для ч...

Швидко всі справи владналися... А казав рік-півтора

Смішно просто

Зараз на сайтi
Онлайн всього: 99
Гостей: 82
Користувачів: 17

vitalycos, Sharp, 1zenon3, 17, вовпчик, RA11, vlotsk, Aradesh, Karat, B@NDER@, spiker, 13Mark, sudak, yuraburda12, LvenkiN, MAZAXISTO, махметшоль