Чесно кажучи, ніколи б не подумав, що буду мати бажання і час писати якийсь блог (читати - інша
справа). Але прийшла в команду чергова криза. А з нею і багато "побічних" явищ, а, отже, і персонажів.

Перед тим, як почати по суті, хочеться повернутись трохи до історії, а саме в рік 2008-й, літо - прихід в Карпати Кононова - нікому невідомого білоруського помічника головного тренера Тераспольського Шеріфа. На першій же прес-конференції скромний та малослівний молодий тренер-дебютант ледь тремтячим голосом озвучив просто дику на той час заяву - "Карпати будуть грати по Барселонівській схемі 4-3-3 і з сьогоднішнього дня ми починаємо роботу в даному напрямку". На фоні багаторічних невиконаних обіцянок Димінського про "Галицьку Барселону" дехто сприйняв слова Кононова взагалі, як образу чи знущання. Мол, ну скільки можна вішати на вуха макарони?
Результати перших матчів підтверджували скептицизм вболівальницьких кіл. Після восьмого туру сезону 2008/2009 Карпати займали 12-те місце з результатом 1 4 3 (4 - 9) 7. На фоні дебютанта Вишки ФК Львова, який в першому турі переміг Шахтар, ситуація була плачевна (хоча ФК Львів і знаходився на 14-му місці). Половина міста бігала по Львову, скандуючи чи то ЕФ-КА-ЛЬВІВ чи то ЕВ-КА-ЛІПТ, розказуючи другій половині байки про молоду українську команду, яка на відміну від Карпат грає у футбол, про українського тренера Юрчишина, ане якогось там молдаванина (?!) Кононова і про "всьо, капєц, я типер булію за ФиКаЛьвів, а Карпати - то вівчі". Першим лакмусовим папірцем стало Львівське дербі, яке по всіх законах жанру відбулось на славу. Перевага факів 2-0 і перемога Карпат 2-4 - триллер, який не може не тішити. Тішило все, крім вболівальників. Так, був рідний 16-й сектор, який не замовкав ні на хвилину, і, в результаті, вперше заслужив на особисті аплодисменти та подяку від Кононова. Була якась купка фанів ФиКаЛьвів, і були решта (більшість) трибун. "Кузьмічі" поділились на 4 категорії:
1. Вболівальники Карпат.
2. Вболівальники ФК Львів.
3. "Пофіг-хто - я за красивий футбол".
4. Вболівальники переможців.
Про останніх і хочеться сказати найбільше. Мені в тому плані повезло: ззаду мене сидів "пофіг хто", який своїми жартами піднімав настрій весь матч, піді мною - вболівальники ФК Львів, які навіть при рахунку 2-4 вболівали за своїх, за шо я їх особисто і поважаю, а трохи збоку сидів паршивий глор, який перші два м"ячі у ворота Карпат вітав вимахуванням Карпатівською розою а після 2-3 стрибав, викрикуючи "Карпати! Карпати!". Одним словом - шльондра. До того дня я навіть уявити собі не міг, шо такі люди взагалі існують в природі. Виявляється, існують. Як виявилось згодом, таких - зовсім немало. Але про це - згодом.
Після зимової перерви Львів та Україна побачили нові Карпати: швидкі, агресивні, технічні, "думаючі". Почались перші великі перемоги (Карпати-Чорноморець 3-0, Іллічівець-Карпати 1-5, Карпати-Кривбас 3-0 - і це за перші три тури!). ФК Львів переїхав у Добромиль... Ну до Добромиля кататись - рівнозначно виїзду, та й результату "горожани Львова, граючі у Добромилі", не показували, аби так далеко їздити і проявляти свою любов до команди :) А тут Карпати заграли: і гра, і результат - все під боком! :) І поперла "кузьма" на стадіон! І вболівала щирим серцем, і не жаліла часу, здоров"я, горла і грошей - тішилась перемогам. І боготворила Карпати, Кононова та кожного футболіста поіменно. Це ж Карпати - це ж такий привід пофорсувати перед кимось! :)
Карпат вистачило ненадовго, почались поразки і проблеми у грі. "Недолго музыка играла. Недолго фраер танцевал" (с) "Супер-фанів" вистачило так само ненадовго. Довгих дев"ять турів без перемог: три нічиї і шість поразок. Не дивно, шо ближче до кінця чемпіонату ті самі "супер-фани" згадали, шо десь далеко у Добромильських лісах грає ше недавно палко любимий ФК Львів... І був останній тур... Чим то все закінчилось, всі пам"ятають добре. Від прокльонів в адресу Карпат до публічних зарікань "більше не ходити на Карпати" із накладанням хреста на свої п"яні фізіономії. Саме тоді я вперше зрозумів, шо всякі міфи про "Львівську торсиду" - міфи і не більше. Тоді, 26 травня 2009-го я вперше побачив справжнє лице середньостатистичного львівського вболівальника. А точніше, відсутність такого лиця.
Тим не менш, Сезон 08/09 завершився на дев"ятому "ніякому" місці.



Під акомпонемент прокльонів, звинувачень у зливі весняних матчів та у знищенні львівського, галицького та всеукраїнського футболу шляхом відправленя факів назад додому у Першу лігу.
Проте, як виявилось, гонор середньостатистичного львів"янина - доволі короткий. Прийшли перші перемоги літа 2009-го (4-0 над Зорею, 5-0 над Оболонню) і більшість тих, хто ше два місяці тому обкладав Карпати останніми словами, знову поперли на стадіон. Дехто навіть купив шарфіки. Карпати в боргу не залишились. Лишень одна домашня поразка від (як виявилось) чемпіона Шахтаря, впевнені перемоги над Металістом, Дніпром та Динамо, а головне, у підсумку, такі довгоочікувані Єврокубки! Львів шаленіє! Масово розкуповуються карпатівські рози, футболки, заповнюються трибуни стадіону! І вже нікого не цікавлять ані прибутки Димінського, ані громадянство Кононова. Ціни на квитки всіх влаштовують, і навіть тепле пиво та брудний стілець - більше не проблема. :) Тепер головне для львівського "тіффозі" - публічно битись в груди з криком "Карпати чемпіон" і робитись глухим, коли запитують про ФК "Львів". :) Ну, здавалось би... Нарешті! Догодили львів"янам... (?)

Дійсно, здавалось. Єврокубкова феєрія тривала недовго - в межах двох місяців. І, якшо після двох матчів з Галатасараєм та домашнім проти Боруссії більшість продовжувала підтримувати команду, то після виїздних ляпасів від тої ж Боруссії та Севільї та після вильоту з Кубка України від Арсеналу, все почало ставати на круги своя - в першу чергу впала відвідуваність матчів (ніби-то всі раптом зауважили, які дорогі квитки). Та коли навесні до Львова приїхав Шахтар, а пізніше - Динамо, то вкотре найдорожчі квитки сезону були розпродані майже повністю. І знову ж наступні за ними матчі відбувались при традиційно малозаповнених трибунах.



І ось прийшов нинішній сезон. Сезон, від якого всі природньо чекали прогресу та продовженння успіху. Але замість бажаного успіху прийшли проблеми. І, якшо гра потрошки налагоджується, то з результатом наразі гірше.
І ось тут найцікавіше. Чомусь саме зараз - в час, коли команді найбільше потрібен вболівальник, - він (вболівальник), починає вкотре від команди відвертатись. І замість підтримки рідної команди, часто, народ вважає за потрібне повправлятись у футбольній аналітиці, у трансферних та ігрових схемах, у фінансових розкладах клубу, у слідчій та розшуковій діяльності гравців по нічних клубах...
Знову повилазили "підсніжники"-ностальгатори за ФК Львовом, які розказують нам, шо то їхні прокльони починають діяти... Знову квитки подорожчали... Одним словом знову всралась невістка...
І все це замість того, аби просто робити свою безпосередню роботу - ВБОЛІВАТИ. Вболівати - це не відмічати голи, перемоги, успіхи та медалі. Вболівати - це жертвувати своїми інтересами, своїм гонором, в решті решт собою заради тої команди, за яку ти вболіваєш. Вболівати - це підтримувати команду в першу чергу у скрутний час, ане коли команда "на ходу". Вболівати - це коли від розпачу хочеться крикнути "Вівці!", а ти стаєш і повторюєш "Вперед Карпати! Вперед до бою!". Вболівати - це коли хочеться розвернутись і піти додому, а ти стоїш після матчу і аплодуєш гравцям: не за результат, не за видовище, не за голи, а за то, шо вони бились на полі з останіх сил - можливо, не завжди добре, можливо, не завжди ефективно, але бились до останнього за себе, за тебе, за клуб і за місто.
Всі ми дуже любимо пишатись, ставити у приклад та навіть цитувати відомих національних визволителів - Шухевича, Бандеру і т.д. Кожен матч заряджаємо "Україна понад усе!"... І от виникає питання - як можна кричати "Україна понад усе", якшо ми не можемо поставити на коротенький час рідний клуб понад самих себе? Ми не готові потерпіти місяць-два-три, поки справи у клубі налагодяться! (А ми знаємо, шо налагодяться, адже це не перша криза за останні роки і, на відміну від попередніх разів, гра у нас таки поставлена). А ми на стадіоні покричимо "Україна понад усе", НО ПЕРЕМОГУ ДАВАЙ НИНІ БЛR!? А хуху не хохо, панове бандерівці? Можливо саме зараз прийшла нагода показати, шо всі ці гасла для вас - не пустий звук, а шось більше? Може на ділі доведемо, шо "твої барви зелено-білі у нашім серці НА-ЗАВЖ-ДИ?"
Замість читати всі ці опуси краще подивіться нижче ролік про СПРАВЖНЄ вболівання та його реальну силу. Нічого нового. Стамбул. 2005-й рік. Мілан-Ліверпуль. Англійці приїхали через всю Європу за шалені кровні гроші, аби підтримати свою команду. І коли час настав, вони були не глорами, не відвідувачами стадіону, не любителями футболу. Вони були ВБОЛІВАЛЬНИКАМИ. І команда їм віддячила. І інакше не могло бути. Бо футбол завжди нагороджує за вірність. Треба лише бути вірним ДО КІНЦЯ!



Ну то хто ви, львівські вболівальники? Леви чи... ?!