Відшуміло в вухах, відгоріло в очах, заспокоїлось серце, повертається голос. Минуло два дні, як збірна України дебютувала на новому стадіоні (спеціально не пишу "Львів-Арена", аби не сприяти звиканню до цієї назви, бо ще влада візьме, не дай Боже, та й назве стадіон саме так. У них же прийнято за основний критерій брати - "люди ж уже привыкли - зачем что-то менять?"...). Минуло два дні, а бажання поділитись враженнями від побаченого не зникло.
Маючи немалий досвід відвідування матчів зб. України у Львові (з семи матчів я пропустив лише Україна-Вірменія 4-3 через відсутність квитка), а також знаючи, як у нас проходять будь-які масові заходи, особливо вперше... підкріпившись різними коментарями, інтерв"ю, блогами та іншою інформацією про організацію матчу з німцями у Києві... згадуючи, через яку дупу мені довелось діставати квитки на матч, я знав, що "шоу лише починається", тому був готовий до найгіршого. Але про все по черзі.

18.00 - зустріч біля пам"ятника королю Данилу (біля коня, біля Данила Галицького або найсвіжіша версія - біля коня Данила :)). Захід в найближчу кав"ярню на символічний "обігрів" за поразку австріяків (за перемогу своїх у нас давно не прийнято піднімати - не на фарт). 18-40 - вирушаємо в дорогу. Рухаємось в сторону центру, аби сісти на 11-й маршрут. На зустріч зупинці я дещо приречено спостерігаю від"їжджаючий битком набитий автобус... Перша думка - "лиш би встигнути". Поспостерігавши хвилин 15 на інші забиті маршрути, думка дещо змінилась - "аби взагалі добратись...". Раптом підрулює майже порожній 11-й автобус і натовп кидається до передніх дверей. Наша компанія опиняється близько входу, але я готуюсь розкидати народ, який може розчавити мого 8-річного сина, закутаного у великий синьо-жовтий прапор. Але такої очікуваної давки я так і не дочекався, а коли наблизився до дверей, то почув "Оу, чекайте, тут дитина! Пропустіть!" і всі абсолютно спокійно без ліктів, матюків та інших, звичних для громадського транспорту речей, займаємо місця у автобусі.

Рушили. До матчу - майже дві години. Ну все. Зараз газу - 20 хвилин - і ось він, стадіон! Так думали, напевно, і ті сотні чи, може навіть, тисячі машин та автобусів, які рухались Стрийською вверх до стадіону. Дуже повільне пересування дорогою (але не стояння - це вже тішить) - це найкраща нагода поринути у роздуми типу "не встигнемо, не встигнемо, не встигнемо..." Нервове поглядання на годинник чергувалось із безпорадним загляданням на дорогу. Як не дивно, але вся ця, безперечно, нервуюча поїздка проходила у досить веселій атмосфері всередині автобуса.
20-40 і ось, нарешті, ми просто вивалюємось із красеня-баса, який вже встиг мені набриднути. "Ну от, за годину з лишнім доперлись... Зараз ше по болоті пхатись чорт-зна куда... а до матчу - 20 хвилин... Шо за...?" Швидкими кроками перебігли Стрийську і на всіх парах крокуємо в напрямку стадіону по освіченому... тротуару... Стоп. Тротуару? А болото...? А нема. Рівна, чиста, рівномірно освічена дорога з широким тротуаром... Дивно... Але біжимо! От вже видно зблизька стадіон, але та дорога веде кудись в сторону... в обхід... шо за дурень її будував? Я Ж НЕ ВСТИГНУ! Вже чути Русланине "Гей! Гей!" (здається, репери своє "йоу, ага-ага" застосовують рідше... :)) і вже видно перший ментовський кордон. Ну всьо.... Зараз почнеться: "шо в кишенях?", "віддавай зажигалки" та інші "почєму в шапкє?".... Наближаюсь - менти розходяться - НІЯКОГО ШМОНУ! Ну ясно, то мене з дитиною не чіпають... Дивлюсь на решту - лише окремих молодих хлопців поверхнево обмацують, решту - пропускають без огляду... о_О Ну нічого, попереду - турнікети. Тут точно почнеться маразм: або я з малим не влізусь в турнікет, або захочуть окремий білет на малого або шось інше... А команди вже на полі... Підбігаємо до турнікетів - турнікети розблоковані. Поліцай каже чемно: "пропустіть спочатку дитину, а потім самі проходьте - так буде зручніше". о_О о_О о_О ???? Що це було??? На матчі працюють інопланетяни у формі МВС? Я в житті не чув корисного слова від мєнта, а тут така турбота... о_О Оглядаючись, ніби ззаду мене приземлилось НЛО, біжу шукати сектор, бо вже лунає Гімн Австрії!

Не зважаючи на велику кількість "бродяг", без жодних заторів добираємось до сектору. Показую стюарду квиток і думаю "сподіваюсь, хоч ти знаєш, де які місця... Бо у Києві стюарди не в курсі". Хлопчина зразу "Будь ласка: вниз і направо". Йопти! ДЯКУЮ! Ше би ряд свій не прозівати... Ха! А сходи - пронумеровані! От хотів би заблукати - так не дадуть, "гади" :)

Все! Добрались! Встали! І почалось то, шо останні дні крутять по всьому інтернету - Гімн України у Львові! Хриплим голосом починаю разом зі всіма пробувати співати (голос я зірвав ше перед матчем з іллічами, на іллічах дорвав майже остаточно...) і.... О, чудо! В мене прорізається голос! Майже без хрипу! Акустика - просто чудова: я чую себе, мелодію і тих, хто співає поруч. Не дивно, шо трибуни звучали так монолітно та зібрано.

Відверто кажучи, такому ажіотажу з Гімном потрібно дякувати саме акустиці стадіону. Маю на увазі те, що і в попередні рази Гімн України виконувався у Львові не менш масово та активно, але лиш на новому стадіоні цей спів було чудово чути. Тим не менш, Львів вкотре став прикладом для всієї України і це не може не тішити самолюбство кожного львів"янина.

Почалась гра. Вірніше матч. Гри не було. Була біганина, сумбур і намагання зіграти у футбол. Перші 10 хвилин не можу нічого з собою вдіяти: очі з відверто нудного поля розбігаються по стадіону і розглядають все навкруги. Малий не може надивитись на "комп'ютерний забор" - так він охрестив електронні рекламні щити. :) Лапатий сніг, підсвічений лампами стадіону, чудово контрастує на вечірньому небі. На стадіоні тепло. Фанати раз пораз заряджають "Слава Україні!", "Нам потрібна перемога!" ну і звичайно обов"язкова програма будь-якого зимового матчу - "Москаля" :) Красааааа.....

Перший тайм минув. Ясно, шо в перерві татові з сином є куда іти: туалет і за чаєм. В туалеті людно, але все культурно, виховано і стримано. Присів заправити дитину - збоку б"є теплом. о_О БАТАРЕЯ.... Гаряча... о_О Європа, йопт... Пішли за чаєм. Натовп. Продавців замало. Вони не справляються, не встигають. Але терпеливо роблять свою роботу. Натовп спокійно чекає: ніхто не хамить, не шумить. Почався другий тайм - я в черзі. Вернутись без чаю не можу - дитину треба гріти. Біля "буфету" купа екранів, які транслюють матч - можна і в черзі потерпіти. Хоч я вернувся на місце на 15 хв. другого тайму, але не пропустив нічого.

І ось вона - 88-ма хвилина. Мить, яка, переконаний, колись увійде в якийсь підручник історії - фани затягують Гімн. За 20 секунд трибуни підриваються з теплих місць і вже 32 тисячі горлянок в унісон женуть команду вперед! Кажуть, історії властиво повторюватись. От вона вкотре і повторилась. Як і в попередніх львівських матчах з білорусами, румунами збірна України під тиском трибун робить навалу на суперника. Суперник тримався недовго. 4 хвилини і рахунок 2:1. Перемога. Шаленьство на трибунах, на полі і по всій Україні. Львів вкотре довів, шо футбол без вболівальників - це нікчемний соккер.



00-30. Ми втомлені їдемо в авботусі від автовокзалу до центру. Син спить, поклавши голову мені на коліна. Я вже нікуда не поспішаю. В голові - спогади від вечора, що минув. Поміж спогадів у потилицю постукала думка: "Ну шо? Знайшов своє ФЕ?"... Я тільки посміхнувся... :) Посміхнувся, бо зрозумів "А все ж таки, можемо"... Можемо організувати для людей свято... І справа тут не у вартості чи якості стадіону. Можемо організувати нормальний безперешкодний прохід на стадіон великим масам народу без тисняви, без дурацьких шмонів, без тупих ментовських наїздів... Можемо забезпечити безпеку на стадіоні силами одних лиш стюардів, коли ті стюарди знають, шо робити і роблять свою роботу професійно... Можемо гаряче підтримувати збірну, не ужираючись для цього до свинячого вереску, не зважаючи на сніг і холод... Можемо фанатіти в двох метрах за воротами, палити фаєри і "для спасіння життя футболістів", виявляється, не треба натягувати сітку чи по периметру виставляти загони неадекватних беркутів...

І, коли по дорозі додому після досить виснажливого шляху і блідої гри збірної, тебе переповнює гордість за себе, своє місто і свою країну, ти можеш сказати - ми можемо бути прикладом для всієї України! Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, планку піднято! Підтягуйтесь! Бо тризубом чую, це - лише початок. :)

Слава Україні!