Невідомий порив серця знову кличе мене зробити це. Піти з дому, залишити всі справи. Не зустрітися з деякими друзями, яких напевно довго ще не зустріну. Але я це роблю і начхати на весь вантаж, що лежить на моїх плечах. Я беру речі, закутуюся в шалик, беру декілька гривень на маршрутку, вмикаю в навушниках улюблену музику та йду. Вулицею бачу, декількох таких, як я сп’янілих та часто не здорових людей. Ми йдемо, невидимими жестами вітаємо один одного і чим далі, тим більше нас стає. І ось уже маса люду, що суне, наче течіє Гольфстрім і гріє серця кожної краплини живого потоку, несеться вуличками, де чути подих уже давно зниклих левів. Ми йдемо до своєї клінічної мети, незважаючи на погляди холодних сердець та очей, байдужих до нашої справи. Та й навіщо вони нам, нехай сидять по домівкам чи здобувають матеріальні омани цього світу. Нехай... Нам не потрібно таких як вони.
І ось ми проходимо бруківку за бруківкою, допоки не починається асфальт, що вказує нам - іще трішки. Ідемо по свіжоопалому жовтогарячому листі. Робимо останні кроки на гору, де кінцева точка прибуття. Ми на місці, де лунає рев десятків тисяч, що прийшли за наркотиком свого незрозумілого щастяпечалі. Ми кричимо в такт, краще ніж Віденський оркестр, співаємо, що чутно нас аж на Сихів. Ми радіємо та сумуємо, ми тут і головне, що ми знову це зробили, прийшли, щоб знехтувати своїми індивідуальностями і пробудити тваринний дух кроманьйонців, влитися в масу.
І йдучи, після дійства додому, без голосу, втраченого на полях слави і зневаги, ми розуміємо, що завтра знову наші кохані, сім’ї, друзі, а в декого звичайний будильник розбудить зранку і ми знову вернемося в цей світ роботягами, службовцями, студентами. Але це буде завтра, а зараз ми підемо до центру перемогу святкувать, вип’єм файне львівське пиво, вип’єм чарочку вина.